Розділ 8

Розумний підходить до свого улюбленого столу, — того самого, котрий мій, — бере стілець та, розвернувши його, сідає до нас обличчям. Ми теж сідаємо, підкорюючись запрошувальному жесту руки шефа, трохи здивовані, тому що на зборах зазвичай доводиться стояти. Доводилось. До цього момента.

— Мене цікавить питання з формою. Оскільки я збираюсь трохи змінити заклад, є варіант покращити форму, щоб вам було зручніше працювати. Від вашого комфорту залежить мій прибуток і ваша заробітна плата – не більше, — каже й у вічі мені дивиться, а я спалахую. Хам! — Є побажання? Богдане, зробіть усім каву.

Ми переглядаємось. Кава? Ого!

— Все чудово, Платоне Левовичу. Нас все влаштовує, тож зайві витрати ні до чого… — починає неприємна Дашка.
І як вона ще крізь землю від наших зиркань не провалилася?

— Не варто рахувати мої гроші. — Обриває її Розумний, і Даша блідне.

— Що Ви... Я… — однак не домовивши, замовкає, зловивши його погляд. Цікаво, він на всіх так діє?

— Якщо можна, я скажу все-таки, — беру слово. Ну а що, помирати, так з музикою. — Балетки бісять усіх, — говорю, обертаючись на дівчат, ті кивають. — А сукні!
 
— А що з сукнями не так? — припіднімає він брову.

— Вони брудняться, — підтримує Яна. — Ніжно-блакитний – страшенно мазкий колір, правда. А у нас їх всього дві! Після кожної зміни прання, а якщо ще протягом дня кава або соус... І ходиш у цьому. А взимку не завжди сохне швидко...

— Якщо тобі не подобається, можеш писати заяву! — сичить Стригівна, зупинившись перед баром. Стіл Розумного трохи віддалік і його вона не бачить, — Ви якого короля пікового розсілися, га, красуні? Каву тут собі понаробляли, зовсім очманіли?! Усіх оштрафую! Усіх! Лукʼянова, а ти де…

— Доброго ранку, Євгеніє Олегівно!

Вона витягується у струнку, коли чує його голос. Завмирає. Здається, не дихає.

— Маю надію, моя керуюча в курсі, що штрафи в нашій країні незаконні? — продовжує, не підводячись з місця. Стригівна повільно обертається. — З сьогоднішнього дня Ви працюватимете по-іншому, а якщо ні – попрощаємось. Обговоримо це пізніше. Так само як і Ваше запізнення. А тепер йдіть. Вам адміністратор все передасть. Віддихайтеся поки з дороги, — і її як вітром здуває. Оце збив пиху, нічого не скажеш…

Ми мовчимо рівно до тих пір, поки Розумний, тактовно посміхнувшись, змахує рукою в проханні продовжити і дивиться на Яну. Вона ж говорила останньою.

— Загалом хоча б колір, якщо можна змінити, давайте змінимо.

— А взагалі сукні залишаємо? — запитує шеф і тут як почалося.

Одні репетували, що в сукнях більше чайових дають, інші, що воно задирається, треті, що треба штани. Ліза горланила, що в штанях ніхто не побачить її гарні підкачані ноги, ще й після солярію. І що ми повинні будемо повернути їй місячну вартість цієї послуги; в сорочках жарко, футболки – ми що, чарочна?

— Тиша, — голосніше, ніж зазвичай говорить Розумний, і ми підкоряємось. На те й підлеглі, ага. Але тільки в робочий час. — Пропоную зростати до більш високих стандартів. У всіх хороших ресторанах Європи та Скандинавії ви не зустрінете офіціанта у короткій сукні. Тому блузка з коротким рукавом і фартух у підлогу, але з розрізами по боках для зручної ходьби. Тканина буде натуральна, не змерзнете і не зваритесь. Писати в блокнот перестанете з наступного тижня, — та, піднявши руку на обурене «ооо», продовжує, — приїдуть планшети. Їх налаштують, вони будуть підв'язані до кіпера й, приймаючи замовлення, відразу його вбиватимете. Не витрачаючи час та не забиваючи голову. Взуття. Я закуплю вам однакові Аdidas Originals Deerupt по дві пари кожному. Раз на сезон будемо оновлювати, — наші щасливі обличчя сяють яскравіше натертих світильників цього самого ресторану. — Яно, будь ласка, візьміть у дівчат розміри взуття та одягу і передайте потім мені.

— Звичайно, Платоне Левовичу! Дякую вам щиро-щирісінько! — щебече Янка, а ми киваємо точно плашенятка, згодні з кожним словом.

Я розумію, що роботодавець повинен турбуватися про комфорт своїх співробітників, але раніше тут було не так. Тому для нас подібні зміни —  справжнє свято!

— Це мій обов'язок. В подальшому, якщо щось потрібно, звертайтеся безпосередньо напряму. А зараз бажаю вам продуктивного робочого дня, — цими словами шеф дає зрозуміти, що посиденьки закінчилися і час братися за те, за що нам платять. За роботу.

Ми засуваємо за собою стільці, до блиску їх натираємо й без того чисті столи натхненні та радісні. Тільки от ноги від балеток вже почали гудіти, та це нічого! Скоро прибудуть адіки і я в них не ходитиму, а пурхатиму!

Мій телефон стоїть на зарядці на барі. Іноді, коли немає людей і дуже потрібно, ми їх туди кладемо. Підходжу перевірити чи немає нової інформації від мами, як телефон спалахує повідомленням від абонента, номер якого невизначений.

«Зайди в роздягальню. Р.»

Іду, куди сказано, і бачу на лавці коробку. На тому самому місці, де я позавчора сиділа. Знімаю кришку та ахаю! Балетки…

Як заворожена беру черевик у руку та гладжу приємну замшу. Вони прості та дуже акуратні. Шкіра м'яка-м'яка, шви майже не відчуваються. Але хіба я можу їх прийняти?

«Це мій обов'язок» — звучить його відповідь на нашу подяку на зборах. Одного разу я вже образила його і не хочу ображати ще раз...

Взуваю одну, а потім і другу туфлю. Як добре-то, а… Проходжу вперед-назад і посміхаюсь, як дурненька. Вони не тиснуть і не здавлюють, шви не натирають. Справжнє гарне якісне взуття.

Мене долає гостре бажання перепросити за свою жахливу поведінку. Навигадувала собі… Де я, а де Розумний! Дурна моя голова! От що означає – до турботи не звикла.

— Тобі дуже личить, — звучить позаду. Обертаюся.

— Я, мабуть, не можу прийняти їх, Платоне Левовичу… — вимовляю, вмить розгубившись.

— Можеш, Соню. Якщо тобі подобається, я радий, — він серйозний, як завжди.

— Дуже. Дякую Вам… — я хочу додати, що поверну суму з зарплатні, а потім видати заготовлені вибачення, але він швидший за мене.