Розділ 7

Виходжу з під'їзду і перечіпляюся через ламбаргіні, що стоїть переді мною. Те, що це машина Розумного простору для фантазії не залишає не тільки тому, що я була гостею в салоні дорогезного авто. Все просто: у нашому дворі такі автомобілі не паркуються. Шеф не змушує довго на себе чекати. Грюкає дверцятами й за три кроки опиняється поруч зі мною:

— Здрастуй, Софі, — говорить таким тоном… ну котрий абсолютно нічого позитивного не обіцяє.

— Доброго... А Ви чому тут, Платоне Левовичу? — я ще не можу повірити, що він приїхав після того, як я його відправила.

— Тому що вчора ти була дуже неслухняною, Софі, — примружується Розумний. — А тепер виправся і сядь у машину.

У мене навіть рот відкривається. Що? Неслухняною? Хам!

— Знаєте що, дорогий Платоне Левовичу? — брови його здивовано летять угору. Ага, тепер твоя черга дивуватися! — Я сама вирішую, що і коли мені робити, так само як і чиє запрошення прийняти, а від чийого відмовитися! — я навіть язика прикушую, щоб розуміння з'явилося – час вже пельку стулити.

— Я твій шеф. Не сядеш в машину – звільню! — от начебто і говорить стримано, а очі звичного сірого кольору вогнем палають.

— Ви не посмієте! — а це вже справа принципу. Чомусь зараз, тут, біля під'їзду мого будинку, він не здається мені таким страхітливим, як на роботі. — У мене в трудовому договорі немає пункту «безумовне підпорядкування»!

І я права! Ні, ну на правду! Навіть попри те, що я на нього працюю, такого роду прохання виконувати не зобов'язана. І він не самодур, аби цього не розуміти. Чому тоді…

І ось тут до мене доходить: йому взагалі ніхто ніколи не відмовляв, і тепер він не знає, що зі мною робити! Його слово — архе — у погляді читаю.

— Востаннє, Софі, просто сядь в машину, — і мені навіть чується гарчання… 

Почулося? Але те, що масивною щелепою грає, точно бачу. Навіть після того, як кліпаю кілька разів для чіткості картинки, все одно помічаю, як загрозливо перекочуються жовна...

Те, що йому важко дається відмова — не моя провина! Все трапляється вперше. Навіть, як з'ясувалося, у крутих, красивих, сексуальних та привабливих… Загалом, у бізнесменів на кшталт нього. 
Ой, змиватись час... Ой, час…

— Я спізнююся на роботу, пане Розумний. Вибачте, — адресую гранично чемно та прямую до метро. Звучало без знущання, просто як даність, що я не хочу сідати в автомобіль.

З одного боку я неймовірно пишаюся, що відстояла своє право в цьому поєдинку, а з іншого… Я ж не знаю, навіщо він кликав мене... Обертаюся, замислившись…

Машина знаходиться на тому ж місці, а бос стоїть поряд з нею. Ну ні. Повернутися – дуже погана ідея. Одного разу я вже дозволила собі слабкість.

Дорога пройшла у роздраї. Я взагалі більше не хочу труднощів, у мене їх і без того по маківку. Мені просто потрібна робота. Я повинна працювати, заробляти гроші та жити. Мені не треба іншого, і проблем теж не треба.

В ресторан входжу, запізнившись на п'ять хвилин. Стригівни немає, шефа теж.

— Привіт, як ви впоралися вчора і позавчора? — зупиняюсь біля Яни.

— Та ми нормально, привіт. Вчора взагалі голяк був. Ти-то як? Живіт відпустило? — добре, що Янка відкрита й беззлобна. Хоч знаю, що ліпити. — Мабуть, дійсно серйозно, коли навіть Стригівна тобі повний день закрила і не пирхала, як старий трактор.

— Мені вже легше, дякую. Харчуюся абияк, от воно і...

Від подальшої брехні мене врятував... От чорт! Розумний. Стоїть злий... та як чорт справжній! Очищами своїми блимає, а в них вогонь палахкотить. Впевнена, пекельний, хоча пекло не відвідувала. Там мене ще, звісно, не носило. Проте цієї хвилини я чомусь дуже чітко уявляю, як у тому вогні моє тлінне тіло палає … Брр, ну й фантазія.

— Доброго ранку! — вітається він, проходячи в зал. — Бронь столів є?

— Тільки на десяту. Ранок обіцяє бути спокійним, — відповідає адміністратор Даша. Поки Стригівни немає, за старшу вона.

— Чудово, тоді зробимо нараду на пів години. Сідайте.