Розділ 5

— Софі?

Це він. Розумний! Благаю, не зараз!

— Платоне Левовичу, вибачте, я миттю, — різко підводжуся з лавки, але мої ноги до таких трамплінів виявляються не готові, і я під вагою власного тіла приземляюся назад. — Вибачте, — встаю ще раз. Цього разу я зібрана і в мене виходить.

Бачу, як він іде до мене, мабуть, розуміючи, що щось не так. Його очі стають по дві золоті монети, коли він дивиться вниз. Я намагалася, але не встигла взути балетки.

Картина просто маслом: кров забруднила картонку, на якій я стою; то там, то тут кровоточать ноги, устілки балеток теж забруднені в темний червоний колір вже запеклої та нової крові.

Він дивиться на мене довго, потім прикриває очі та дзвонить комусь. Зрозуміло, що прикидає, наскільки я хвора. Про те, що хвора сумнівів у нього точно немає – це видно з промовистого виразу обличчя. А я лише молюся, аби відсоток виявився достатньо низьким, і я змогла тут працювати. А ще молюся, дзвонить він не в дурку. Щось я стала занадто віруючою, коли Розумний викупив «Рибний дім».

— Закрийте сьогодні зміну Лукʼяновій, але зарахуйте повний день. — Командує він у слухавку і відключається.

На відповідь не чекає. Круто бути біг босом, я так робити не можу. Я обов'язково маю дочекатися відповіді, потім сказати спасибі, будь ласка, побажати всього найкращого і гарного дня й лише потім, дочекавшись, коли дзвінок на тому кінці скинуть, відліпити телефон від обличчя.

— Мене звільнено? — питаю, щоб бодай віддалено розуміти, що робити далі.

Цікаво, в трудовій мені так і напишуть: звільнено через закривавлені ноги?

— Ні, але на сьогодні твій робочий день закінчено. Переодягайся.

І виходить, а я залишаюся сама.

— Все? — повертається хвилин за десять, коли я вже одягнена й сиджу на лавочці в роздумах, з якого боку одягнути носок на ногу, щоб було ну вже не прям дуже сильно боляче, а просто боляче.

— Ага, — говорю на видиху, підстрибнувши від несподіванки. Не думала, що він повернеться.

Але він тут. Проходить в роздягальню з аптечкою напереваги і, присівши переді мною навпочіпки, кладе скриньку на лавку. Для мене ця коробка зараз видається дуже цінною, тому — скринька, шкатулка, дорогоцінний короб…

Ніжки свої, до слова, я щойно вимила, тож тепер все виглядає не настільки безнадійно. Не люблю я всі ці медикаменти, але сперечатися не буду. Мовчки чекаю, поки він проробляє з моїми ногами нескладні маніпуляції. В цьому немає нічого інтимного чи сексуального. По-перше, мені так боляче, і я так втомилася, що навіть мріяти в даному напрямі в цю хвилину не здатна, а по-друге, сьогодні я дізналася, що у Розумного є дівчина.

Чому не бізнес-партнер? Тому що оливку з його тарілки, пальці на його долоню не крадуть і не кладуть партнери. От. А зайняті чоловіки для мене – табу. Не те щоб мені сильно хтось пропонував, але все ж таки.

— Поїхали, — командує він, підводячись.

Я взуваюся і йду за ним. Звично сідаю в його машину. Не відмовляюся, бо не настільки хвора, щоб знущатися з себе ще сильніше. Він просто підвезе мене додому, що в цьому такого?

І він справді везе додому. Заїжджає у двір і вперше, як вийшли з ресторану, порушує тишу:

— Завтра о першій годині дня будь готова. Поїдеш зі мною. На роботі в тебе вихідний, — і перш ніж я встигаю відкрити рота, знімає двері з блокування і додає. — Доброї ночі.

Натяк ясний.

— Доброї ночі, — вторю і виходжу.

І тільки вранці до мене доходить: я вихідна, але о першій годині дня треба бути готовою.

В сенсі? Навіщо?