Розділ 3

Прокидаюся раніше, ніж зазвичай, що на мене зовсім не схоже. Тому що я сова совою найвищого ступеня. Моя б воля — спала б до обіду, і тільки робота стримує від сплячки у своєму затишному барлозі.

Сьогодні мені на пів на десяту. Поліна вже втекла. Вона влаштувалась бариста у затишну кав'ярню з графіком з дев'ятої до дев'ятої два через два, тож бачимося ми рідко. Про те, що Поліна мене любить і пам'ятає про мене, нагадує бутерброд із сиром, дбайливо прикритий блюдцем. Роблю собі чай і пишу Полі смс-ку з подяками.

Жую. Зависаю в серіал, а потім раптом розумію, що запізнююся! Це завжди відбувається несподівано і є якоюсь абсолютною загадкою природи: о котрій би я не встала – це станеться. Прокинуся рано – збиратимуся повільно і запізнюся, прокинуся пізно – запізнюся зрозуміло чому!

Біжу, на ходу застібаючи пальто й швиденько заскакую в вагон. Ось за що люблю нашу з Поліною халупку – близькість до метро! Метро ходить завжди, а наземний транспорт має властивість ламатися.

На роботу вламуюсь без двох хвилин. Я взагалі повинна бути вже в залі, особливо після вчорашнього інциденту. Ось тільки я – це я. Лаю себе на чому світ стоїть, але вчасно все одно не приходжу.

Волосся в хвіст зав'язую вже дорогою до зали. Ще вчора в робочий чат прийшло повідомлення в обов’язковому порядку з’явитися усій зміні на пів години раніше, ніж відкривається ресторан.

Входжу та полегшено видихаю, коли бачу, що керівництва ще немає. Офіціантки перебирають ніжками, як пташки на жердинці, на мене винувато дивиться Бодя, але впевненим кроком підходить ближче.

— Соню, — бере він мене за руки, — я не хотів. Маринка зателефонувала, сказала, що ключі від квартири забула і я біг, щоб свої їй віднести. Ти правда вибач, що так. Я перед начальством провину на себе візьму.

Відповісти не встигаю, тому що основні двері відчиняються, являючи керуючу, котра вирішила вшанувати нас своєю присутністю. Та не одна, а у супроводі вчорашнього гостя.

Дивлюсь на нього широко розплющеними очима і повільно переводжу погляд на Богдана. Він теж в шоці. Тому що обидва вже починаємо розуміти, що відбувається. Чутки ходили, але напевне ніхто не знав.

— Лукʼянова, Савчук, у нас заборонені стосунки. Зовсім сором втратили! — з натиском мовить Євгенія Олегівна, намагаючись залишатися спокійною.

Я ж спантеличено дивлюся на Стригівну, поки до мене не доходить. Руки! Ми висмикуємо їх тільки тепер… Соню-Соню, нехай ти й книжок розумних проковтнула безліч, а дурна — хоч молитовника читай!

— Це не те що Ви подумали… — починаю було я, але мене перериває помах чоловічої долоні, що закликає до мовчання.

Всі ми витягуємося в струночку, показово витягнувши шиї, як курчата в очікуванні годівлі. Тільки боюся, зараз на нас очікує не годування, а найсправжнісінький потиличник.

— Мене звуть Платон Левович Розумний. Прізвищу можете довіряти, воно в мене промовисте та подекуди звільняє від омани на мій рахунок. Тепер я власник цього ресторану. На вас чекає безліч змін. Список правил буде порядно перекроєний, але основні озвучу тут і зараз. Я не терплю запізнень, метушні та службових романів. Все має бути чітко, послідовно та витримано. Офіціанти – обличчя закладу, і якщо обличчя не справлятиметься, ми його замінимо. Це зрозуміло?

Відповідей не слідує, тільки приголомшені кивки. Це точно не брат-близнюк мого вчорашнього гостя? Той був приємним, розуміючим та цілком доброзичливим. А цей...

Поверніть мені вчорашнього!

Збори тривали хвилин п'ять. Ніхто, наче в школі, нічиї імена не питав, та й ми руки не тягнули. Розумний сказав, з ким треба, познайомиться в процесі. А ось що робити з тими, з ким йому знайомитись не треба – не сказав. Проте здогадатися не складно. Звільнить, голову на відсіч даю.

Якщо чого і хотів досягти Платон Левович, то це загальної напруженої атмосфери. В очах персоналу, частиною якого мені довелося бути, так і читалося: «помиляйтесь усі, головне, щоб не я». Тепер ні про яку взаємовиручку й не йшлося. Кожен сам за себе.

А мені все згадувались його слова «Я не терплю запізнень, метушні та службових романів…». І якщо звичайна людина складається на шістдесят відсотків з води, а решта відсотків з органічних та неорганічних речовин, то я ж вся і повністю складаюсь з запізнень та метушні! У мене фактично тільки службового роману немає! І те, в очах новоспеченого власника наше тримання за ручки з Бодею виглядає більше підтвердженням третього пункту, аніж його спростуванням. Ніякий сіроокий Розумний суд не виправдає. Взагалі атас! От же Савчук! Навіть перепросити по-людськи і те…

— Хутко за роботу! Хутко! — кричить Стригівна, плескаючи, для вірності, в долоні.

Сперечатися ніхто не став.

Ми зашаруділи. Нікому не хотілось виділятися, щоби під гарячу долоньку нового боса не втрапити. Нерви такі, що ух-ху…

Літали, як божевільні, і коли за вчорашній стіл сів Розумний, час підкотився до обіду.

Усі видихнули. Все, окрім мене. Я вдихнула.

Матінко…

— Я буду все-таки суп, котрий мені не вдалося спробувати. І щось на друге. Виберіть для мене, Софі. І еспресо одразу, — говорить і дивиться на мене вичікувально.

Та розумію я. Не перекину більше! Головне, щоб Бодька під руки не кидався... Чи все-таки під ноги?

Вголос, звичайно, просто киваю. Забравши дошки у вигляді меню, йду. Кухня готує швидко. Страву виношу вже за п'ять хвилин після подачі кави. Кухарі прямо експрес! Знають, для кого замовлення готують.

Звісно, цього разу без пригод. Ось тільки коли подаю йому форель, запечену у виноградних листях, руки трохи тремтять в надії, що у Розумного немає алергії на форель. Взагалі буває таке, що на сьомгу, яка була в супі, нема алергії, а на форель є? Поки ставлю тарілку, хіба молитву не читаю.

Мені справді дуже потрібна ця робота.

— Чудовий вибір. Дякую, Софі, — хвалить він і я, трохи розслабившись, посміхаюсь.

Вечір допрацьовую вже спокійніше.