Розділ 1

Кидаю погляд на годинник і пританцьовую: до кінця зміни залишилось якихось пів години! Пів години і я йду на побачення з Денисом! Денис Мельник — той самий красень, який випустився з нашого вишу три роки тому. Я й сама закінчила навчання лише торік, але якось не склалося у мене з маркетингом, знаєте.

— Досвіду у Вас немає, дорогенька, — сказала мені огрядна ейчарка в одній з тих крутих компаній, які нам рекламували щорічно куди ми повинні були неодмінно потрапити, якщо будемо вчитися добре.

Як у дитячому садку, чесне слово: їж добре та спи за графіком. Я була першою і там, і там, проте ані червоний диплом, ані обличчя без набряків не принесли мені того досвіду, про який на співбесіді торочила тітка.

— Де ж мені його взяти, якщо я тільки після університету? — поставила це їдке, але, погодьтеся зі мною, цілком резонне питання.

— Так підробляти треба було, починати з менших компаній, щоб зараз мати можливість перейти до нас помічником офіс-менеджера, наприклад.

Та я й підробляла. Тільки не в тому місці, як виявилось. На той момент, як і на сьогоднішній, мені критично потрібні були гроші. Ні, не на красивий одяг, і не на новий телефон.

Я платила, щоб мою родину не чіпали. В зоомагазині, як це не дивно, ставка та відсоток від продажів перевищували оплату праці в компанії. Адже компанії налаштовані на досвід та навчання, на ставку майбутнього. Та якби я обрала комфорт офісу, ніякого майбутнього у мене бути не могло. А підробітки в магазинах давали змогу отримувати хороші гроші тут і зараз, однак, як наслідок, залишили мене там, звідки, власне, починала.

Від образи й розуміння, що безсила, буркнула наступне:

— У мене червоний диплом маркетолога, на який я якраз і батрачила не для того, аби працювати помічником секретарки!

Той момент був останнім, коли я вирішила випробувати удачу. Думала, що коли вже вимучений диплом на руках, то й пропозиція зарплатні буде суттєвішою.

Ага, куди там!

І якщо вже удача мені не посміхнулася, я зробила їй ручкою та пішла в офіціантки.

Мда...

Але нічого не вдієш, у помічники секретарки я не пішла. Пішла в офіціантки. М-да...

Вже не знаю, можливо, й має рацію Поліна. Будь я більш ввічливо, може, й потрапила б в офіс, але я надто запальна та гостра на язик. Це грало мені на руку в школі і навіть в універі: ніяких не заслужених оцінок, бо я двічі комісію збирала і двічі на найвищий бал.

Та поза стінами альма-матер події розверталися абсолютно інакше.

— Соню, твій стіл! Годі поміж хмарами кружляти! — гаркає Євгенія Олегівна Стригунець, наша керівниця, і я стрілою мчу до клієнтів… кхм… до гостей.

Стригунець, до речі, — оманливо-ніжне прізвище. Кров вона нашу смокче, наче та сама стрига. Ну, яка з міфів, страшна та небезпечна.

— Ласкаво просимо до «Рибного дому», мене звуть Софі і сьогодні я буду вашим офіціантом. Будь ласка, меню, — кладу на стіл невелику дерев'яну дошку, до якої прикріплені аркуші  – новація закладу. Гості ставляться неоднозначно, а керівництву подобається, значить, наш неприємний пан директор не дарма маркетологів жучив.

— Добрий вечір, я замовлю одразу, — відкриває меню і пробігає поглядом, — Мені батумський рибний суп та еспресо. Це все.

— Каву вип'єте одразу чи пізніше? — уточнюю, як належить.

— Каву одразу, дякую, — у відповідь киваю та йду.

Водночас і прораховую про себе, на скільки запізнюся до Дениса. Ми домовилися на дев'яту, зараз о пів на восьму. Заїзд додому скасовується, як і комфортний душ, і ретельні збори. Поїду, виходить, прямо звідси. Сподіваюся, встигну, адже о котрій би не закінчувалася моя зміна, звідси я не піду.

Договір з офіціантами у нас такий, тому як своїми чайовими ніхто ділитися не хоче. У подібні моменти це, звичайно, таке собі, але здебільшого добре. Втім, якщо врахувати з яким поспіхом мій гість заглянув у меню, виходить, на ціни не дивився, і є шанс піти звідси з непоганим наддатком до заробленого за день. З іншого ж боку, суп – не найдорожча позиція...

Озираюся на нього після того, як вбила замовлення в r-keeper: годинник явно не «ролекс», логотип корони вже вивчила, а ось на брендах костюмів, як Ліза ще не розуміюся. А ось і вона.

— Лізко, що за годинник на запʼястку у чоловіка за моїм столом? Точно не «ролекс» і не «еппл воч», — останнє промовляю точно дарма, бо вона дивиться на мене спочатку наче на дитину, а потім і зовсім немов на комаху. Як у «Перевтіленні» Кафки, пам'ятаєте? Брр, моторошний твір.

— І що ти тільки досі тут робиш? — показово закочує очі, але до столика вирушає. Витончено проходить повз мого гостя, нібито прямуючи до сусіднього, і так само красиво вертається до мене, — Лангезони, невігласе, — говорить мені з виглядом експерта. А вона дійсно розуміється на цьому.

Лізка жодної книги за все життя не прочитала, зате у що одягнена людина – вночі розбуди – назве. Що це їй дає, я не знаю. Напевно, те саме, що й мені моя начитаність, якщо ми обидві тут таці тягаємо.

— Лонго-що? — кліпаю очима, а потім зітхаю. — Гаразд, а вони дорогі?

— Лан-ге-зо-ни, — терпляче повторює вона, — або «А Ланге унд Зьоне», перекладається як «Ланге та сини», ой, кому я це все розповідаю, — нетерпляче відмахується, — дорожче за «ролекси». Розраховуй на гарненькі чайові.

Я киваю, але Ліза цього вже не бачить, бо вважає, що виключно неперевершена для балаканини зі мною. Обертаюся до Боді бармена й беру приготовану для гостя каву. Мала подати ще три хвилини тому, ехх... Добре, Стригівна не побачила.

— Прошу, Ваша кава, — привертаю до себе увагу перш ніж поставити перед ним напій.

— Дякую Вам.

Весь цей час він очей на мене не підіймає, образливо навіть. Цікаво ж його роздивитися. Але нічого не поробиш, повертаюся чекати суп. До кінця зміни десять хвилин і я вже не сподіваюся прийняти душ навіть на роботі. Викличу таксі та одразу поїду.

Чую дзвіночок на кухні. Це точно для мене. Ставлю гарячу тарілку на тацю і красивою елегантною ходою, як вчила вищезгадана сотню разів Лізка, простую до нього.