Розділ 29

Розумний Платон Левович. Мій шеф і бос. Власник закладу, в якому я лише співробітниця – дрібний пішак, офіціантка, — дбайливо бере мене на руки й виносить із гаража. Куди та коли він забрав з моїх рук ціпок не знаю. Я все ще чіпляюся в міцні плечі, коли у відкриті одним із, ймовірно, його співробітників, двері він обережно, немов я ваза кришталева, усаджує мене. Ось чому світло било у гараж одразу – три машини, на яких приїхали мої рятівники, припаркувалися так, щоб увімкнені фари освітлювали мою тимчасову клітку – лобовим склом до залізного ящика.

Розумний сідає поряд вже за секунду і наказово-суворо командує водієві:

— Вийди.

Сам же схиляється до переднього пасажирського сидіння, щоб забрати спортивну сумку. Що відчуваю? Нічого. Холодно так, що підтрушує і зуби стукотять, а в машині, я знаю, тепло. Я не розтираю руки, не зводжу та не розслабляю плечі, не кусаю губи, не прикриваю очі. Я сиджу і дивлюся в підголівник переднього сидіння і... все.

— Роздягайся. — Голос той самий, але звертається вже до мене.

Не повернувши голови киваю і починаю розстібати куртку. Пальці начебто перетворилися на те дерево, що я у захисному жесті в руках стискала. Не слухаються. Раз у раз чіпляюся загнаними під шкіру трісками об тканину, але навіть не знаходжу в собі сил скривитися.

Лунає невдоволене цокання і Платон Левович Розумний власноруч буквально висмикує мене з куртки. Далі светр.

Чи мріяла я колись про подібне з ним? Думала точно. Але не в такому аспекті. Тільки зараз мій запалений від холоду мозок навіть не вигадує нічого потішного, як зазвичай буває у кепських ситуаціях. У голові буквально порожнеча.

Замість мого в'язаного светра на мене натягують щось дуже м'яке та тепле. Довге, явно чоловіче. Те, що зберігає в собі його особливий запах... Поправляю комір, пірнаючи глибше в натуральну тканину.

— Рано. Джинси знімай.

І коли я повертаю голову та зустрічаюсь прямим поглядом, Розумний невдоволено видихає, тягнеться до мене та розстібає верхній ґудзик, піднявши мою теплу в'язану хмару. Язичок змійки тягну вниз самостійно. Змерзлими руками спускаю штани нижче, але наготу приховує довгий не мій светр. Звичайно, на мені білизна, але не хотілося б світити труселями з маленькими принцесами перед... Ним. Недолуго вивертаючи штанини назовні, я, зрештою, управляюся з наказом свого боса.

Він нахиляється тягне за щиколотки й повертає до себе. Вимушено проїжджаю дупою по шкіряній оббивці дивана, на якому сиджу. Впевнена, я засвічую своїх принцес. Але зловивши себе на цій думці, радію. Якщо здатна про це думати, то мозок відігрівається. А це, безперечно, чудова новина для мого потертого холодом розуму. Дістає з тієї самої сумки спортивні теплі штани, маленьку декоративну подушку та плед. Штани він самостійно натягує на мене, без зусиль припіднявши.  А потім у його руках з'являється пляшка віскі. Розумний відкриває сумку ширше, відкручує кришку та, поклавши мої ноги до себе на коліна, щоб ступня опинилася над сумкою, ллє алкоголь на стопи. Закрутивши кришку й жбурнувши пляшку всередину, розтирає мої ноги та натягує вовняні шкарпетки. Сумка опиняється на тому самому місці, де стояла раніше – на передньому пасажирському сидінні, а потім Розумний перевертає мене і кладе головою на свої коліна, спершу підклавши подушку під мою голову, а зверху накриває пледом. Нахиляється, щоб підіткнути краї пледа під моє тіло і несподівано ніжно гладить по голові. Заривається у волосся, перебираючи кучері, наче перераховуючи. Його повільні рухи зовсім не відповідають зібраності свого власника. Ось, виходить, який ти, Платоне Левовичу. Зібраний та теплий, як літнє сонце. І чуттєвий. Не знаю, чому в обпаленому промерзлому мозку відроджується це слово, проте воно міцно закріплюється в підсвідомості. Як істина. Єдина і до неможливості неприйняття правильна у своєму значенні.

Інша долоня чоловіка стискається в кулак і в вимогливому жесті двічі стукає по склу вікна машини. Двоє рослих охоронців, — а я впевнена, що це саме вони, — одразу ж розсідаються на вільні сидіння. Одному з них доводиться перекласти сумку під ноги. Ніхто не вимовляє ані слова.

Ми від'їжджаємо від цього злощасного місця. Автомобіль, у якому я знаходжуся, слідує за тонованим автомобілем, а за нами їде такий самий. Ось яке у мене супроводження.

— Набери мені Бориса Володимировича. — Разпоряджається Розумний і через кілька секунд приймає телефон, — Добрий вечір. Ви потрібні мені за годину. Не забудьте валізку.

І все. Телефон повертається назад.

Не знаю, коли сон починає заволодівати мною. Я не опираюся, хочу прийняти його швидше, просто тому, що мої руки, відігріваючись, починають саднити надто сильно. Можливо, варто було обробити їх? Хоча б серветками… Тільки як, якщо там купа трісок. Я наче відчуваю кожну дерев’яшку, що пронизала мою плоть, і несподівано для себе починаю сумувати за холодом, який не щадив мене, проте оберігав мої руки від болю.

Кажуть, помираючи на холоді, просто засинаєш. Яке благо замість вогнища… так?

Це останнє, за що спіткаються думки перш ніж як я занурююся в слабкий, хиткий на грубих хвилях, напівсон. Чому грубих? Тому що біль не відпускає.

— Час прокидатися, Соня… — легкий шепіт торкається скроні, проникаючи під шкіру, змушує тіло покритися мурашками.

Муркочу, забувшись. І, ще не відійшовши від сну, хапаюся лівою рукою за ногу свого рятівника. Акурат під подушкою. І шиплю, як поранена кішка. Бо боляче.

— Тихіше-тихіше… — він перехоплює моє зап’ястя пальцями та відводить у бік.

Дуже обережно перевертає на спину. Змушує сісти і, знявши з себе пальто, стягнувши плед, одягає спочатку одну руку, потім іншу. Зовсім як я Пашку в дитинстві. Запізніло качаю головою, слабким жестом відмовляючись, але Розумний лише кидає на мене серйозний застережливий погляд, і більше я не намагаюся відхилити його турботу.

Слухняна Софі.

Занадто втомлена, щоб думати про наслідки. Розумному варто запам’ятати момент. Подібного більше не повториться.