Розділ 27

Він зачиняє ворота і тепер ми удвох за зачиненими дверима. Мало чим відрізняється від попередніх довгих хвилин, коли ми стояли перед гаражем, проте на нерви тисне дужче. І моє волосся…

Мовчу. І він мовчить також. Залізна клітка освітлюється лише ліхтариком на Вітіному телефоні. І зараз його півусмішка виглядає особливо моторошно. Намагаюся не подавати виду, але я сильно промерзла. Про те, що злякана, зайвий раз не наголошую. І так зрозуміло.

— Я можу зробити з тобою все, що захочу, — вимовляє, ліниво розтягуючи голосні, — але ж я не тиран. Тож посидиш тут до ранку і може бути, а може й ні, я тебе випущу.

— Тут холодно. Я ж задубію! — вигукую, бачачи, як він іде до воріт.

— Зате надалі будеш шанобливіше ставитися до тих, хто сильніший за тебе. А якщо холодно – танцюй!

Світло гасне, двері грюкають і я залишаюся одна.

Темрява, промерзла залізяка та я всередині.

Чекаю, коли почую звук від’їжджаючої машини і навіщось біжу перевіряти двері. Хоча й без цих безглуздих дій чудово розумію, що вони зачинені. Бити та кричати немає сенсу – тільки сили витрачу.

Натомість дістаю свій мобільник і... зв'язку немає. Жодної поділки, тільки напис «немає мережі». Звиваю у самому прямому сенсі слова! Це залізне корито не пропускає мережу!

Ходжу колами, намагаючись зловити бодай якусь зміну, але нічого не виходить. Включаю ліхтарик та уважно оглядаю приміщення, в якому довелося опинитися. Я все ще сподіваюся на якісь двері, лазівку, та хоч щось! Але це просто шматок металу, в якому холодніше, ніж на вулиці. Здається мені це чи ні, але до ранку я однозначно задубію.

Хвилини тягнуться непомірно довго, я буквально шкірою відчуваю кожну секунду, ведучи відлік у голові. Від усвідомлення, куди я вляпалася, сідаю навпочіпки, спираючись на холодні ворота. І чекаю. Не знаю, чого саме. Ранку? Чи поки Віктор повернеться? Я раз у раз торкаюся волосся, ледь стримуючи сльози.

Пальці ніг відчувати перестаю через пів години як він пішов. І розумію, що Шестаков не жартував та повертатися справді не входить до його планів. А вранці коли прийде? Може й проспати. Та і взагалі, навряд заради мене паскуда Вітя ставитиме будильник. Дістаю телефон лише для того, щоби далі медитувати над поганими думками з ним у руках. А ховала, аби зарядку не садити. Він у мене й так старенький, дихає на ладан, а на холоді й зовсім сконає швидко.

Це ж треба бути настільки ображеним на світ, щоб людину, яка не виявила тобі належної, на твій погляд, поваги, обрізати волосся і закрити в гаражі увечері листопада. Зовсім вже того, тю-тю.

Вмикаю ліхтарик, спрямовую світло на стіну і роблю пальцями зайчика. Зайчик веселий, а в мене сльози на очах. За що мені це? Екран, ніби вирішивши пожартувати, раптово спалахує повідомленням:

«Не ігноруй мене, Софі».

Господибоже! То виходить, мережа пробивається!

Я навіть телефон під самий ніс собі ж підсовую! Миготить найперша малесенька поділка. І зникає одразу. Але якщо до мене повідомлення надійшло, виходить, і від мене піде?

Кому писати? Розумному відповідати? Я така щаслива, що навіть уваги не звертаю, що знову стала офіційною «Софі» і перестала бути ласкавим «Соня». Сльози бризкають з очей, але тепер вони від безтурботного передчасного полегшення. Зараз, коли ніхто їх не бачить, мені байдуже. У мене з'явилася та сама мізерна надія на порятунок.

Я гортаю контакти в пошуках того, хто зміг би допомогти мені, але так нічого і не знаходжу, окрім як повернутися до вхідної смс Розумного. У проблемної офіціантки не так багато в запасі людей, хто б зміг приїхати вночі до дідька в глухомань та відкопати із залізної печери Білосніжку.

«Мені потрібна допомога». Вказую адресу з подробицями куди їхати та де мене шукати. Тому що на ходіння околяса у мене просто немає необхідного. Ні часу, ні тепла, ні зарядки, ні… нічорта! Адже я все прокручую в голові, що мобільник може померти і я теж. Заклякнувши від холоду. І тоді мене веселі сонячні зайчики не врятують. Так собі перспективка.

Повідомлення доводиться надіслати ще кілька разів до того, як воно світиться статусом «Доставлено».

І все. Далі залишається тільки чекати. І настрій якщо й підвищується, то на якусь йоту. Бо припустити, що Платон, до якого мені дозволено звертатися без приставки Левович, відкладе справи чи сон заради офіціантки, досить складно.

Стискаю в долоні телефон та розважаю себе чорним гумором. А ще філософськими думками. За ідеєю, байдуже як ти помреш, але якщо обирати, я б хотіла хоча б підписати папери, аби мої органи передали нужденним.

Тільки навіщо Віктору моє тлінне мляве тіло? Він напевно пустить мене... Ну не знаю, у фільмах це називають «на корм рибкам». А мною можна було б нагодувати величенького тигра. Не те щоб я товста, ні. В мені всього п'ятдесят два кілограми. Ну гаразд, якщо нажеруся печива на дієтичну вечерю, то всі п'ятдесят п'ять. Проте тигру, думаю, вистачило б. А можливо ще б і залишилося... А ще мінус волосся. Моє красиве, довге, руде волосся. Скільки воно важило?

Через якийсь час починає хилити в сон і я знаю, що це від холоду. Тож вирішую відкласти прикорм жителів місцевого зоопарку, хай його й перебудували нещодавно. Але за своє життя я ще... пострибаю. І я дійсно починаю стрибати, розставляючи ноги в польоті та супроводжуючи все це дійство махами рук.

Відьми перед спалюванням, напевно, теж боролися. А я, до речі, теж руда...