Розділ 26

Я просто не можу зупинитися чи заспокоїтися. Я розповідаю про час, коли мама була вагітна Пашею і що я хотіла назвати його Мишком. Але потім передумала через якогось страшенно вродливого серіального героя Павла.

В цей час двері поруч відчиняються і Вітя безцеремонно-грубо тягне мене на себе. Невже справді за салон злякався?

Ні, я не брехала. У такому стані я не можу брехати, та потік холодного нічного повітря трохи остуджує, а декілька глибоких вдихів допомагають прийти до тями. Не надто, проте бодай щось.

— Кущі там, — махає убік, — і якщо не хочеш, аби я особисто проконтролював, краще не роби дурниць.

Киваю якомога стриманіше. Напевно, по мені видно, що я налякана. Але наляканою в цій ситуації була б кожна. Тільки я не хочу, аби він подумав, що я у відчаї чи, того гірше, здалася.

Трохи перечіпляючись, йду у вказаному напрямку. Обертаюся, але Вітю не бачу. Отже, і він мене. Поки роблю свої справи, розмірковую над телефоном. Але ні. Яскравість екрана приверне увагу, і я залишусь без зв'язку.

Коли повертаюся, тримаюся впевненіше. Просто тому, що мої думки зайняті телефоном та порятунком, але у Шестакова інші плани.

Він підходить до гаража, що самотньо стоїть на узбіччі, кілька секунд риється в барсетці, котра обвита навколо торса і вивуджує один-єдиний залізний великий ключ. Яким і відкриває залізний замок, що тримає міцні залізні ворота. Двері з неприємним скрипом піддаються і від'їжджають убік, підкоряючись його владній руці. Сам Вітя озирається на мене, гидко вишкірюючись. Він дивиться довго, не відриваючись, впорскуючи в мене не страх, а жах. Ми обидва розуміємо вагові категорії одне одного і, хоч би скільки я намагалася храбритися, прикинутися, що я сильніша й знаю кунг-фу не вийде. 

У німій паніці дивлюся на нього. Спостерігаю. Бо ж він не серйозно! Це ж божевілля! Хто привозить живу людину в гараж?!

А відповідь – ось він – просто переді мною. Цей хтось – Віктор Шестаков.

— Вітю, ти ш-що? — затинаючись роблю крок назад. Але тікати нікуди.

— Закрий рота та заходь, — наказує, а потім, знову показуючи ряд білих зубів в усмішці, продовжує, — поки я добрий.

Поки... А після що?

— Я не піду. Це ж маячня… — повторюю вже вголос. — Якого взагалі біса я тут роблю?! Ти збожеволів? Хто дав тобі право мене чіпати?! — кричу, бо нерви здали.

Ось і другий бік моєї «особливої чесності». У такому стані я не тільки про квіточки-пелюстки муркочу. Тому що в голові у мене зараз обурення!

— Закрий рота, я тобі сказав. І виконуй мої накази, — проціджує крізь зуби.

— Накази? — верещу не своїм голосом. І, здається, навіть ногою у розпачі тупаю. Ну, а що мені втрачати? До здорового глузду звернутися я зараз просто не в змозі. Ніч, я посеред дороги з цим божевільним, удвох біля якогось гаража, куди мені наказують зайти. І головне: мама вважає, що я їду в Харків, а Поля, що я в Лозовій. Ну круто! Коли мене хтось кинеться шукати? — Ти не маєш права роздавати накази! І взагалі, як на це відреагує той, хто реально їх роздає, а? — і, здається, перемога. Боюся сполохати, але просто в ту секунду, коли я вимовила заповітні слова, наче фея-хресна «Бібоді-бабіді-бу», так очі навпроти спалахнули з такою силою, що мої власні ноги рефлекторно і самостійно зробили крок назад, а голова невиразно хитає вправо-вліво, ніби відганяючи від себе непрохані думки. І, напрочуд, мій мучитель мовчить. — Знаєш, скільки грошей вони з мене мають? І що буде, коли із їхньою дійною коровою щось трапиться? А якщо знайдуть і вимагатимуть відповіді, знай, я мовчати не буду, зрозуміло? Відразу видам їм, хто мене...

Договорити не встигаю. Очевидно, перестаралася. Шестаков за кілька кроків долає відстань між нами та, опинившись поруч стискає передпліччя, сильно трухнувши. Настільки, що моя і без того ниюча голова мало не вітається із землею.

Козлище!

— Відвези мене назад зараз же! Інакше не мовчатиму!

Він бачить дуже сміливу божевільну. Майже відьму. Я ж руда, тричі «ха»! Тільки всередині, десь там, куди не встиг поширитися адреналін, тремчу наче заєць.

Вітя хапає мене за щоки пальцями однієї руки і стискає пальці. Міцно. До того, що зуби врізаються у внутрішній бік щоки.

— Я. Сказав. Замовкни. — Уривчасто, важко дихаючи. Довгий видих, а потім він знову зібраний. Нахиляється ближче і шепоче, обпалюючи своїм неприємним диханням. — Прикопаю тут, ніхто й не здогадається, зрозуміла? Ще й до мамані твоєї нагрянуть. Може, тим  людям, якими ти мені погрожуєш, птах який принесе на хвості звісточку… — на губах усмішка, очі гарячково блищать, — як ти на це дивишся? Скажімо, наприклад, що ти закордон від боргів втекла, га? Як тобі такий варіант?

Підла наволоч.

— Я вже не той хлопчик, над яким ти реготала у школі. Дивись мені в очі і запам'ятай: робитимеш, що скажу і може бути, — може бути! — він повторно вигукує дешеву фразу антагоніста. — Відбудешся переляком!

Він дістає ножа, я буквально звиваю та відсахуюсь, проте Вітя змінює хватку, перехопивши мене за волосся. Я хапаю повітря, одночасно впиваючись у його плечі кігтями, а він проводить ножем за моєю головою і миттєво відпускає. 

Обрізав. Він обрізав моє волосся…

На доказ, Шестаков трясе стиснутим в руці рудим хвостом і відкидає його в кущі. А тоді знову киває на відкритий гараж:

— Пішла.

І цього разу я роблю так, як він велить.

• • •

Перепрошую за відсутність, любі. Мій стан здоровʼя стабілізувався і тепер я рада повернутися до вас. Щиро дякую за підтримку й розуміння. Обіймаю кожну та буду рада почитати ваші роздуми стосовно розділу у коментарях♡