Розділ 25

Двері сірого ланоса відчиняються, показуючи мені водія. Його обличчя здається моторошним під жовтим ліхтарем, а усмішка, більше схожа на вискал, робить картину лише жахливішою.

— Я прямо серденьком відчував, що ти вийдеш!

Вітька підходить ближче. Неспішно, відчуваючи себе сильною міцною твариною. Але я бачу тільки гієну зі знаменитого «Мауглі».

«А вони називали тебе товстим хробаком!» — чи як там було? Але в думках виразно бачу, як і без того розвинена фантазія однокласника малює потрібні йому картинки; переказуючи їм нашу зустріч.

— Чим зобов'язана? — тримаю оборону. На моєму обличчі не здригнувся і м'яз – нехай живе наш ресторан та клієнти-нахаби!

Насправді ж мені страшно. Я одна, вже досить пізно і навіть якщо почну кричати, на цій частині вулиці ніхто не живе, крім вісімдесятирічної Варвари Климентіївни. Ось хто точно мене не почує.

— Та дивлюсь, береги плутаєш доволі часто. І жваво, — він зупиняється навпроти. Ближче, ніж я того би хотіла. Це зважаючи на те, що я взагалі не хочу дихати одним з ним повітрям, а зараз от доводиться.

— Я не зробила нічого, що порушило б правила договору, — на слові «договір» мені до гострого поколювання в пучках хочеться показати лапки, але я старанно наказую собі не робити того, що може роздратувати Вітю.

— Шанобливою треба бути, лялечко. А тепер поїхали, покатаємося. Для профілактики, — усмішка стає жахливою, а я сковтую від огидного погляду і такого ж огидного відчуття страху. Липкого та божевільного.

— Нікуди я з тобою не поїду. Це не передбачено правилами, — роблю спробу, але й сама знаю, що вона програшна.

— Правила тут встановлюєш не ти. І бажання твої нікого не турбують. Нікого з тих, хто тут знаходиться. Або як кажуть твої мажори у місті: присутніх, — він знущально розтягує це слово, ніби воно дуже відрізняється від уже обраного ним синоніма. Це спроба зачепити, та я не реагую. Стою, вчепившись у дорожню сумку обома руками до побілілих пальців.

Він хапає мене за лікоть, сумка випадає з рук на холодну землю, але Вітя, який тягне мене на заднє сидіння своєї машини, ніби цього не помічає. І мені зараз не до неї. Я намагаюся вирватися, проте грубі пальці лише сильніше стискаються на моєму лікті. Зачіпають нерв і мені доводиться до болю закусити губу, щоб не заволати.

Перед відчиненими дверима хапаюся за дах у намаганні перешкодити. Тільки моя сила проти нього ваги не має, і Вітя, легко завівши назад руку, закидає мою тушку в автівку. Двері грюкають й коли распахуються водійські, я відчиняю свої, щоб виринути назовні. Тільки Віті навіть вибиратися із салону не потрібно: він встигає вхопити мене за правий край куртки. Та жалібно тріщить у надриві, проте цього виявляється достатньо, аби сповільнити мене. А потім він з силою смикає за волосся і я завалююся назад, вдарившись головою у пластик протилежних дверей.

Покінчивши з моїми борсаннями, він тисне по газах, не турбуючись про відчинені дверцята, які від різкого старту захлопуються самі. Ловлю його погляд у дзеркалі заднього виду і ця звернена до мене усмішка, яка супроводжує колючі очі, не обіцяє нічого доброго.

Я знаю ці місця, намагаюся стежити за дорогою, попри жахливий головний біль. Мене наче довбнею бахнули. Очі щипає від виступаючих сліз, але я мружуся, відмовляючись демонструвати слабкість.

Хочу додому. У внутрішній кишені куртки лежить телефон і зараз я найбільше жадаю, щоб ніхто не надумав мені подзвонити. Хоча вже досить пізно для дзвінка, закон підлості ніхто не скасовував.

Ніхто мені не дзвонить. Ні в момент моїх думок про це, ні за хвилину, ні за п'ятнадцять. За час, який ми їдемо невідомо куди, встигаю згадати всі сцени з блокбастерів, коли викрадену людину рятував телефонний дзвінок.

Питання лиш – кому дзвонити. Мама, крім паніки, нічого не зробить, Пашка надто малий, Поля… От Поля – гарний варіант. Але довгий. Може й не зрозуміти, що до чого. Хоча… а хто б зрозумів?

Але я знаю, хто. Прізвище у цієї людини саме за себе говорить.

«Промовисте та звільняє від омани». Так і є. Але кілька його повідомлень близько півночі, «робочий чух-чух» та ділова, – наполягаю! – вечеря в ресторані не дає мені права заручитись його підтримкою. Враховуючи, які наслідки можна мати, якщо така впливова людина, як Розумний, з'явиться в них на горизонті.

Поки я перебираю у думках ту саму довірену особу, котра врятує мене від усіх бід, машина трясеться на розбитій дорозі. В нас у селищі асфальт, до речі, вже років дванадцять лежить точно. І якщо їдемо по ямах, то ми на болоті в того самого рогатого створіння.

Чорт!

Ще хвилин через десять бездоріжжя й темряви, – що теж дуже дивно, але жодного ліхтаря вже хвилин п'ятнадцять немає, – ланос гальмує. Я трохи подаюсь уперед, щоб оглянути місце. Крім кількох метрів дороги, підсвіченої фарами, нічого не видно. Коли Вітя їх вимикає та повертається до мене, завмираю. У темряві бачу тільки його силует, а замість очей чорні западини. Можна було б пожартувати, що мрія Шестакова нарешті здійсниться і він без проблем пройде проби у другосортний фільм жахів, але жартувати, знаєте, не хочеться.

Чомусь.

Шестаков простягає до мене руку і я рефлекторно подаюсь назад.

«Не чіпай мене, не чіпай мене, не чіпай мене».

Я вже казала, що терпіти не можу чужих дотиків?

Ні?

Це тому, що я сама про це не знала.

Але зараз виразно, до гидливого тремтіння відчуваю: якщо він до мене торкнеться... Я просто... 

Не знаю що! Але нехай не торкається!

— Манної каші хочеться жах як… — лопочу. Тому що дурнадурнадурна моя схильність вивалювати все, що спадає на думку, коли нервую!

Але як не дивно, Вітя сміється. Тільки сміх цей не віщує нічого доброго.

— Коли мені було вісім, я уявляла море і мочилася в ліжко, а тепер сиджу у твоїй машині і хочу в туалет. Дуже. Тут є вбиральня? А то коли ні, я можу уявити…