Розділ 24

Ранок не приносить мені відпочинку. Вже десята, а повіки важкі. Вчора пішов холодний дощ, а я так і спостерігала за краплями, що падали з неба, роздивляючись зірки. У місті немає такого неба. Мабуть, тому так люблю наше «Зоряне небо». Воно нагадує мені про дім. І попри те, що я відвикла бути тут, давно не відчуваю себе в безпеці чи щасливою в цих стінах, не згадую про дитинство, яке, безперечно, було прекрасним, дім – є дім, яким би він не був. Я старомодна, проте люблю це місце якоюсь покаліченою любов'ю, що знівечила моє власне, віддане минулому серце.

Розумний так і лишився без відповіді. Не знала, що написати й не була певна, що треба. І зараз не впевнена також. Але рука все одно вперто тягнеться до мобільника в бажанні відкрити нове від нього послання. Тільки чат очікувано не оновився. Тому що він більше нічого не надіслав. Це зовсім не той чоловік, який повторюватиме двічі. А мені, — я наполегливо повторюю собі, — не потрібні проблеми, але потрібна робота.

— Ну що, вже прокинулася, Сонько? — безцеремонно вривається до моєї кімнати нахабний молодший брат. — От правильно тебе Сонею назвали! — він посміхається та виглядає дуже задоволений своїм жартом, хоча і повторює його всоте, не менше.

— Вам, жайворонкам, нас не зрозуміти! Ми сови – дуже особливі! — пхиркаю, вище скидаючи горде підборіддя.

— Ага, бачив я, як особливо ти вночі шара… шастала, я хотів сказати! — виправляється підморгуючи.

— Іди чайник став, розумнику! — і показую йому язика якраз перед тим, як він зачиняє за собою двері. З того боку.

Залишившись на самоті, видихаю й знову повертаюся до екрана смартфона. Той якраз спалахує повідомленням. Серце, незрозуміло чому, починає битися частіше у відомому лиш йому, якомусь дурному очікуванні. Тільки коли очі читають ім'я відправника, м'яз зліва розчаровано стискається і, ніби засмучено зітхнувши, знову б'ється у звичному ритмі.

Поля запитує, чи я дізналася з приводу вакансії та підтверджує, що готова працювати. А я подумки даю собі по лобі, бо через вибір та обговорення подарунка вищому начальству зовсім забула про неї. Гарна подруга! От зі мною б так, а?

Вибачаюсь, чесно зізнавшись, що забула та обіцяю все з'ясувати у понеділок. Саме у понеділок розпочинається моя зміна. Але в мене є ще субота та неділя у запасі для відпочинку.

Зрештою підіймаюсь і тупочу на кухню.

Так розпочинається наш сімейний день. Ми більше не сумуємо, не піддаємося смутку, не розпочинаємо тем, котрі розтерзують серце, а насолоджуємося тим, що всі зібралися разом.

Молодший детальніше показує свій автопарк, співаючи соловейком про кожну машинку так докладно, що через п'ятнадцять хвилин я просто перестаю заглиблюватися. Все одно нічого не розумію. А от коли прошу щоденник, Пашка знаходить термінову справу і це, хто б міг подумати – миття завжди ненависного йому посуду. Між іншим, щоб наголосити на бажанні мого брата демонструвати оцінки, найстрашніше покарання для нього – помити чашку і тарілку. Загалом це обов'язок, але для Паші – справжня катівня. Зате мені відразу стає зрозуміло, що шкільна програма у нього просувається дуже-дуже так собі.

Роблю позначку поговорити з Пашею прямо та суворо і з усмішкою додаю – знову. Ця тема коричневою, кольору какашки, ниткою проходить крізь наші стосунки. Паша терпіти не може вчитися, а я пояснюю, наскільки це необхідно. Розмова, загалом складається досить одноманітно:

— І який сенс з твоєї медалі та червоного диплома? Даремно тільки пнулася!

— Зате я розумна! — наполягаю з натиском.

— Ага, піди розкажи це тим, за ким ти протираєш столи й посміхаєшся на нахабство!

На цьому моменті втручається мама з криком «Не смій так розмовляти з сестрою!». Ну бо мені на це відповісти просто нічого. За великим рахунком Пашка має рацію. Що мені дала моя освіта?

Він несамовито сердиться, що змушений звітувати перед мамою про кожен крок, відповідати на дзвінок з перших гудків, а якщо ні, вислуховувати про те, наскільки вона переймається. І це інший бік домашнього хлопчика. Він довірливий, проте йому хочеться побачити більше. Того, чого ми не можемо дозволити та допустити.

Бо є вони.

Увечері шкандибаємо до місцевого магазину за продуктами з написаного материнською рукою списку.

— О! Сонька! Ну і як там у місті? — гальмує на розі Вітька Шестаков, мій однокласник та причина зітхання дівчат, що вчилися на рік молодше.

Вітя, що називається крутий. І нічого в ньому немає з того, що може сподобатися. Він невисокий, не широкоплечий, досягненнями не блищить, цілей не ставить і розумом, прямо скажемо, дуже посередній. Але що вміє робити краще за інших – це хвалитися!

От правда! З будь-якої дрібниці, скільки я пам'ятаю, Вітя Шестаков міг влаштувати цілу виставу і справити справжній фурор на оточуючих. Одного разу, класі в шостому, він приніс з дому муху. Мертву. Ймовірно, вбиту мухобійкою. Так от, він назвав себе володарем комах, бо муху вбив силою думки, а не по-звірячому, як усі – газетою. Він переконував решту, що знає, як влаштований їхній мозок і навіть може намалювати. І намалював! От ви, до прикладу, знаєте, як виглядає мозок мухи? От і ми не знали, а Вітя знав! Коли вчителька це почула, повела його до шкільного психолога. Та, за розповідями, посміялася і відпустила хлопця з гарною фантазією на урок. Директор посміявся теж, але пояснив, що не треба тягати до школи все, що заманеться.

Наступним Вітіним успіхом було те, що на літо він поїхав до американської родини та жив у них всі канікули. Всі обступили однокласника та розпитували що ж там такого, що від нашого відрізнялося. Виявилося – усе. Є порода тварини – котопес – чи то собака, чи то кішка. Але ніде, крім Америки, не водиться. І він такого особисто гладив! І хотів навіть додому забрати, але ж от халепа, клімат наш їм зовсім не підходить. Пожалів добрий Вітя тварину і не став забирати в далечину. Мультик «Котопес» ми подивилися пізніше.