Розділ 20

Новий день – новий старт, чи не так? Не знаю, як у кого, але я що вчора зранку страх як спати хотіла, що сьогодні. Тільки робити нічого – після набридливого верещання четвертого за рахунком будильника почне репетувати рожевий монстр на протилежному кінці кімнати. Це я так свій будильник називаю. Тому що коли він тридзвонить, Поліна із сусідньої кімнати хіба що з дивана не падає, настільки він гучний. А потім подруга біжить у мою кімнату з бажанням убити. Проте, і я вельми ціную її витримку, поки що обмежувалася лише погрозами. А я сама до звуків монстра вже звикла й навіть можу під нього спати. І лише моя любов до Поліни змушує здерти себе з ліжка за кілька секунд до набридливого «бззззз» і перетягнути тумблер у положення «викл».

Я маю прийти сьогодні вчасно, адже подарунок для шефа у мене, а клацати писочками, наче жовторотики, колектив не має жодного бажання. У чому я їх категорично підтримую.

— Сподіваюся, ти сьогодні вчасно? — дзвонить Яна, коли я випиваю останній ковток чаю і готова виходити.

— Звісно, я вже в дорозі! — сердечно обіцяю, хоча це не зовсім так.

Насправді подібна дрібна брехня — звична справа для тих, хто постійно спізнюється. Й, на жаль, вона надалі ризикує бути використана в подібному ключі регулярно. Навіть якщо в цьому немає потреби, ось як зараз.

Я цілком встигаю. Виходжу лише на шість хвилин пізніше, аніж повинна і це справжній успіх. Якщо я нестимуся, як завжди, швидко-швидко, закинувши за плече язика, і в вагон метро застрибну відразу, то з'явлюся якраз о пів на дев'яту. І навіщо так рано? Особисто в мене бачити Розумного взагалі жодного бажання не виникає.

Поїзд від'їжджає перед моїм носом і я, розлючено закинувши голову, пропалюю поглядом стелю. Хай би його чорт пробрав! Сонька-Сонька! От взагалі на тебе покластися не можна! Що ж ти за людина така, га? Раз у житті попросили прийти вчасно і те… повз касу!

Отак, картаючи себе на чому світ стоїть — а це, нагадую, мій щоранковий ритуал — я й добігаю похапцем до ресторану. У найкращих традиціях імені мене: дихання збилося, ноги втомилися, а язик, так вже й трапилося, продовжує втомлено і практично немічно звисати з плеча.

Святковий що настрій, що вигляд — нічого не скажеш!

Яна, котра дзвонила вже двічі, мене просто вб'є! І правильно зробить! Роздягальню, само собою, проходжу. Якщо я ще й переодягатися почну… За п’ятнадцять дев'ята! А в дорозі я просто гіпнотизувала цифри годинника, намагаючись їх сповільнити. Спинися, мить! Пам'ятаєте, звідки ця знаменита фраза? Я теж ні, але мама часто жартівливо її повторює.

— Привіт, панове, вибачте, будь ласка… — вриваюся в зал, де мене зустрічають не надто радісні обличчя. — Ви чого? — вони засмучені. І причина цього зовсім не моє запізнення. Ритка он, ледве сльозу не пускає.

— Стригівна прийшла раніше й застала нас тут, — злобно відповідає Богдан та, відвернувшись, іде на своє робоче місце: ближче до келихів, далі від столиків.

— І що? — спантеличено округляю очі.

— Сказала, що ми скачемо через її голову. А Розумному наші подарунки й на біса не здалися! — переказує ображена Яна. Вона навіть червоніє, настільки явно її обурення.

— Що це ви купили? — не своїм голосом починає Лізка, — Квіти?! Чоловікові?! Иии... — при цьому вона старанно корчить обличчя, принюхуючись, а тоді гидливо кривиться, старанно обтрушуючи повітря навколо себе.

У неї досить добре виходить пародіювати Євгенію Олегівну і мене разом із усіма захльостує злість! Я відчуваю, як неприємна вирва закручується, а негативні емоції відчутно дряпають. Ні, це ж просто несправедливо!

— А сама-то управлінка наша підготувалася? — багатозначно дивлюся на співробітників. — Ми привітаємо його тим, що підготували. Тому що це гарний подарунок. І взагалі, Стригівна не має жодного права критикувати наше рішення. Ми в неї поради не просили, так само як і на подарунок скидатися. А квіти, — перевожу погляд на гарний, свіжий букет, що складається з двадцяти однієї чорної троянди, — винятково гарні. І запах я навіть звідси відчуваю. Чудовий аромат. І дуже добре, що без упаковки, виглядає дуже солідно, — запізно усвідомлюю, що в моїй промові-підбадьорюванні надто вже багато оптимізму, але ж це експромт! — Ну, що ви похнюпилися, га? Невже це перші гидливі слова, які вона нам говорить?

Помічаю, як вони зам'ялися. Звісно, прикро почути таке, але мені легше — завдяки запізненню, доля бути ображеною обійшла мене стороною. Тому я їх і підбадьорюю.

— А Соня має рацію! — оклигалася у бойовому настрої адмін. — Ноги на плечі й нумо приходити до тями.

Богдан виходить з-за бару, а я, торкнувшись Ритиного плеча, радісно зустрічаю її відкриту посмішку. І тільки наша Ліза, пирхнувши ще раз, смачно коментує випад керуючої. Тільки тепер називає його безсовісним та ганебним. Ліза струшує волоссям та розквітає у всеозброєнні, дбайливо підхопивши в руки квіти.

Встигаю зняти й заховати від чужих очей за барну стійку свою куртку й туди ж запхнути сумку, спершу вийнявши невелику коробочку.

— Хто дарує? — звертаюся до всіх разом, але запізно. Дивина, так? Софі, що вічно спізнюється, запізно запитала…

Загалом, саме коли я вголос ставлю це, на мій погляд, безперечно важливе питання, двері відчиняються, заважаючи іншим відповісти. Й, звичайно, тепер уже не вийде передати подарунок комусь іншому.