Розділ 14

Це прохання, не шефський наказ. І я розповідаю, делікатно обминаючи гострі кути, про які йому не варто знати. Ні за що не варто. Розповідаю про свою родину, про те, як їздила на літо до бабусі в село. Про те, як із сусідськими хлопцями ходили купатися на річку потай від батьків і як ловили руками рибу.

— І як? Зловили? — сміється Розумний.

— Ага, двадцять відер! — видаю сарказмом, зовсім забувши про те, ким він мені доводиться. — Ми ще хробачків у воду кидали. Думали, ось припливе риба, з'їсть, а ми на неї тут чекаємо! Ну ведмеді ж лапами ловлять, от і ми вирішили, — продовжую хихочучи.

Це не мегасмішна історія, але досить кумедна, аби її можна було розповісти в ресторані симпатичному чоловікові. Не забавляти ж його правдивими байками про те, як іноді ночами мені снилося море і я прокидалася з мокрим простирадлом!

— Ми з пацанами, а нам років по тринадцять тоді було… Дякую, — відволікається на офіціанта, який щойно приніс перші страви і після того, як той йде, продовжує, — поїхали перші гроші заробляти. До сусіднього села. Я тоді теж до бабусі на літо приїжджав. Так от, поїхали до сусіднього села яблука рвати в чужому саду. А ми підготовлені, із пакетами. Нагребли пакетів зо десять, по два кожному. І почали біля дороги продавати. Спочатку все дуже непогано йшло, гроші лилися рікою, а потім нас дід якийсь побачив. Ну, ми глянули, дід і дід, а він привів із собою ще людей, — хитає головою, згадуючи. — Ох і гнали нас звідти. По-перше, приїжджі, а по-друге, хтось яблука впізнав, вже не пам'ятаю як, чи якийсь сорт особливий був, чи що. Загалом, того разу бізнесменом я не став.

— Але зачатки в крові явно були, — усміхаюся я і куштую теплий салат із телятиною — дуже смачно.

Якщо салат я здолала весь, то гарячого не змогла впхнути навіть половини. Порції тут просто величезні! А ось Розумного все вельми влаштовувало.

— Сьогодні мені так і не вдалося вирватися на обід. Роботи просто достобіса. Маркетологи зашиваються, нові банери готують по останньому ЖК. Здача реклами через тиждень, недоробки підчищають, тому в мене питання до тебе, — тут я загострила вушка. Зрозуміло ж, що до справи підійшли! — Мені не подобається наше меню. Громіздкі дошки, якими можна вбити, явно не приваблюють. Чи могла б ти подумати в цьому напрямку?

— У мене є ідея, — з готовністю кажу я, — мені б аркуш паперу та ручку, — веду плечем, трохи зніяковівши.

З готовністю, тому що мені й самій наше меню страшенно не подобається. Гостям з ними некомфортно, офіціантам незручно. Звісно, я роздумувала про те, яким було б ідеальне меню в нашому ресторані з моєї точки зору. Без задньої думки, просто так. 

Розумний кличе офіціанта Максима, і той знаходить усе, що потрібно. Кладу аркуш горизонтально й поділяю на невеликі стовпчики.

— Ось тут будуть назви страв, — показую на основний стовпчик, — трохи нижчими маленькими літерами — основні інгредієнти, навпроти, як зазвичай, вага страви та ціна. Але я пропоную олівцевою замальовкою позначити компоненти-алергени, на кшталт цибулі, часнику, гірчиці, меду. Основних не так багато. І в кінці меню написати, що так ми позначаємо алергени й нижче напис «Якщо у Вас є алергія на будь-який продукт, повідомте про це офіціанта». Я б обрала блакитний папір, — продовжую, не зустрівши спротив моєї ідеї в обличчі безпосереднього начальства. — або газетний і зробила б силуети фонових морепродуктів та рибок. Взагалі морських коників кумедних, перлинних мушель. Це все здаватиметься дитячим, якщо зробити кольоровим, але в техніці олівця, на мій смак, має бути стильно. Тільки малюю я так собі, але ж Ліза на дизайнера вчилася, вона повинна круто малювати.

Всередині вирами підіймається незрозуміла схвильованість. Мені настільки подобається те, що я зараз роблю, що неможливо передати! Адже я хотіла працювати за освітою, добре вчилася, попри проблеми та... складності й володію, як мені здається, важливими знаннями, котрі застосовую саме зараз. Приємне хвилювання, забуте з часів студентської практики, знову кипить у тілі.

Весь цей час Розумний мовчить. Не перебиваючи слухає, що я говорю та спостерігає за моїми позначками на аркуші. Закінчивши, видихаю та уважно дивлюся на чоловіка перед собою. На мого шефа. Згадую професора Сивацьку, яка казала, що в мене проблеми з донесенням думок по проекту, і вже подумки із собою, як маркетологом, прощаюся. Не вперше, чесно кажучи, але так само неприємно.

— Гарна ідея, — озвучує після того, як вивчивши нарис ближче, відкладає його вбік. — Лаконічно і зі смаком, чогось такого я й хотів. Молодець, Соню. І я в тобі не помилився, — посміхається, проте більше собі. Самовдоволений шеф. Але ж хвалить! А я муркотіти готова! Не дарма на червоний диплом гарувала! Ось, знадобилося!

— Тільки назву ресторану я б написала лазурним кольором, — веду далі, така натхненна похвалою, а Розумний тепло посміхається мені.

На десерт нам приносять шоколадне семіфредо. Ніколи не їла і не можу уявити що це. Очікування проходить з побоюванням. І як же ж смачно! Це не зовсім морозиво, воно густе, тягуче й не тане на язику надто швидко. Насолода розтягується, якщо їсти зовсім маленькими тягучими шматочками. Розсмоктуючи на язиці, залишається приємна гіркуватість натурального шоколаду, а нова ложечка знову приносить солодкість. Навіть мружуся від терпкого смаку...

Несподівано Платон накриває мою руку своєю, а я, глянувши на нього, здивовано розтуляю губи. Він акуратно перевертає руку долонею доверху й проводить відомі лише йому візерунки.

Розумію, що тільки-но зараз в думках назвала його на ім'я. До цього моменту я несвідомо уникала подібного.

Наші дії здаються мені чудернацькими й абсолютно не в'яжуться з цим серйозним чоловіком, яким я звикла бачити його на роботі. Зараз я вірю, що хлопчиськом він крав сусідські яблука, бо в очах бачу пустотливі іскорки.

Смілішаю. Витягаю вперед вказівний палець і малюю на його долоні. Він не пручається, а потому й взагалі переплітає наші пальці. Ось тут посмішка спадає з мого обличчя, а думки в голові плутаються. Плавно забираю руку й кладу на свої коліна.