Розділ 13.2

— Неможливо гарна, — нестримно видихає глухим шепотом, коли я повертаюся. Він близько. Дуже, — і все-таки спочатку я хочу повечеряти з тобою.

Спочатку? А потім що? Впевнена, що червонію.

Коли він зняв своє пальто та передав речі хостес, я пропустила. Якось не до того було. Прийшла до тями лиш відчувши дотик. Він узяв мене під лікоть і повів до зали вслід за хостес.

— Будь ласка, Ваше меню, — кладе вона листи, коли Розумний опускається на стілець після того, як допомагає сісти мені. Галантність, ось вона яка, — Ваш офіціант підійде за кілька хвилин. Приємного вечора, — хостес ще раз обдаровує нас посмішкою, після чого йде.

Атмосфера приємна та дуже жива. Тут і там сміються між розмовами люди, а ще звучить італійська музика та стоїть, наче оздоблення, посуд. На одній тарілці, тій, котра знаходиться ближче до мене, намальована гуска. Чому це саме дівчинка? Тому що її голову покриває ажурний кумедний рожевий капелюшок. На чашці морда смішного волохатого собаки з висолопленим набік язиком. Весь посуд абсолютно різний і мені хочеться роздивлятися, побачити більше!

Столики розташовані не надто далеко один від одного, і обстановка, завдяки цьому, здається не шикарною й пафосною, а, швидше, простою, доброзичливою, душевною. Тут приємно знаходитися, тут хочеться бувати, а бажання повернутися з'являється вже зараз.

— Зовні ніколи б не подумала, що це ресторан, — ділюся думками, розглядаючи інтер'єр.

— В цьому й привабливість, — із розумінням киває Розумний, — тільки для своїх.

Мабуть, я надто відкрито, з якоюсь особливою цікавістю дивлюсь, бо Платон, нахиливши голову трохи вправо, розглядає мене.

— Щось не так? — акуратно питаю та, не витримавши погляду, ховаюсь, перевівши погляд на перехожих за вікном.

Я не збентежена, бо не зробила анічого такого. Мені ж цікаво! А те, що я не буваю в подібних місцях, і приховувати не хочу: ми всі різні.

— Ти. Абсолютно особлива жінка, — він каже це як даність, не відриваючи від мене своїх сірих потеплілих очей.

— Ви мене зовсім не знаєте, — зауважую, перш ніж заглибитися в меню.

— Мені не потрібно знати твою детальну біографію, аби розуміти це. 

Усе ж підіймаю на нього очі. Це ж не змагання «хто перший кліпне», так? А інакше, як пояснити наші переглядки?

З'являється офіціант. Дуже невчасно, до речі, але я мовчу. Розумний робить велике замовлення за нас двох. Він спитав, а я була не проти його вибору. Хочеться спробувати щось особливо смачне, а він тут бував. І зважаючи на все, я спробую чимало, проте зовсім не впевнена, що з'їм усе.

— Навіщо я тут? — наважуюсь запитати, коли хлопець на ім'я Максим віддаляється, залишивши нас удвох.

— Ти тут, бо я хочу з тобою повечеряти. Судячи зі згоди, ти хочеш повечеряти зі мною. — Він кладе сплетені пальці на стіл й продовжує спостерігати за мною. 

Я йому що, куниця? І він не на полюванні. Рушниці принаймні немає...

— У Вас до мене була справа. Запрошення звучало саме так і сьогодні я йшла на ділову вечерю, — підказую йому відповідь, від якої моє серцебиття прийде до норми.

— Давай обговоримо справи пізніше. І ми перейшли на «ти», — нагадує він, але продовжує розглядати.

Я відчуваю погляди, наче доторки: талія, ледь прихована за великим різьбленим столом, груди, ключиці, шия… Сподіваюсь, я не червонію, але, присягаюся, докладаю чималих зусиль, аби не розплавитися… підборіддя, губи…

— Перейшли, так, — погоджуюсь, ймовірно, невдало приховуючи збентеження.

— Розкажи про себе.