Розділ 10

Розумний пішов, не обертаючись. Всупереч моїм очікуванням ніяких розпитувань та підколок не було. Ми просто розійшлися працювати без зайвих розмов і коментарів. Людей сьогодні хоч греблю гати, а я паралельно переймаю справи в Яни, на яку впало ще більше від Дашки. І якщо мені ще пощастило, то допомогти Галаган нема кому. коли Даша просто пішла і не вважала за потрібне бодай щось пояснити. Стригівна вводила в курс Янку дуже сухо, але більше чекати на допомогу їй було нізвідки. 
Тому я й намагаюся Яну не смикати.

— Соню, візьми на себе контроль із закупівлі бару. Бодя сам складе список, але тобі треба перепровірити й віднести на підпис Стригівні і Розумному. Або Євгеніця Олегівна сама йому передасть. Це за ситуацією, — тороторить Яна, перехопивши мене з тацею брудного посуду. 

— А як я зрозумію, правильно він склав чи ні? — кліпаю віями. І без того продиху нема.

— Береш попередню накладну та звіряєш із теперішньою. Теку з накладними я тобі дам, от переглянеш приблизно за попередні пів року і орієнтуватимешся у витраті алкоголю. А то Богдан в нас любитель зайву пляшку віскаря приписати, — киває на бармена Яна, а в голосі так і чується невдоволення.

— Серйозно? Я й не знала! — зойкаю здивовано.

— Звісно, а навіщо тобі було знати? А зараз саме ти за це й відповідаєш, — вона повчально тицяє в мене вказівним пальцем, ніби вчителька початкових класів, але відповідальністю, треба визнати, наче заново пройнялася. — І так, тепер ти за всім маєш уважно стежити, тож, відсьогодні ти не тільки іншим допомагаєш, але й на помилках ловиш, — Яна заглядає в блокнот, що лежить на барній стійці. Мабуть, аби позначити, що вже розповіла мені, а про що тільки належить.

— Говориш, наче Стригівна, — хитаю головою, озвучуючи мимовільне порівняння.

— А це вона мені годину тому й сказала. І тобі передати порадила. Якщо що, шкури з нас зніме, — на підтвердження проводить великим пальцем по горлу.

— Привітала, то привітала, — бурмочу під ніс і все-таки заходжу до службового приміщення.

Залишаю тацю на мийці та, звільнивши прохід, дістаю мобільник, щоб написати повідомлення Полі. Після відкриваю непрочитане смс від мами, в якому всього два короткі, але такі важливі речення:

"Приходили. Я зробила так, як домовлялися."
Прикриваю очі, глибоко зітхнувши. Коли ж це закінчиться і вони нарешті дадуть нашій родині спокій?!

Сунувши телефон до кишені фартуха, мимоволі кидаю погляд на прочинені двері кабінету Євгенії Олегівни. Її, Стригівни, там немає, зате є Розумний. Тупцяю на місці, обмірковуючи, чи варто, і врешті-решт, наважившись, стукаю до кабінету.

— Так? — Платон Левович обертається. Увійшовши, я зупиняюся прямо перед ним.

Скуто потираю руки, гіпнотизуючи поглядом свої ж пальці. Горло різко пересохло, і щоб сказати те, що хотіла, доводиться прокашлятися і сковтнути. Несильно заплющивши очі, таки підіймаю їх на начальника.

— Я хотіла подякувати Вам, Платоне Левович. Не подумайте, що це підлабузництво або ще щось, ні, це не так. Я просто хочу сказати спасибі. Для мене ця робота дуже важлива і, звичайно, я не розраховувала на підвищення, але вдячна Вам за шанс.

Його очі спалахують теплом, а моя посмішка зі зніяковілої перетворюється на щиру широку, а потім трапляється те, чого давно не було. З того самого злощасного дня із супом. Розумний мені посміхається. Спочатку його вуста легенько тремтять, а потім він по-справжньому посміхається мені. Під нижньою губою залягла ямочка, точене підборіддя стало м'якшим, а ряд верхніх зубів сяє білизною. 

Сподіваюся, я не сильно витріщаюся на його рот, але усмішка у нього просто... ну дуже красива!

— Те, що я сказав у залі, правда, Софі, — він раптом виявляється ближче, ніж зазвичай. Можливо навіть ближче дозволеного, але мені не хочеться відступати, — тебе дуже хвалять. Причому я не питаю, знайомі самі розповідають, що треба було б доопрацювати те й те, але та рудоволоса дівчина… — тут він замовкає, а мені дуже-дуже хочеться почути якомога більше, наскільки ж сильно я там усім пригледілася! — І я з ними цілком згоден. Ти чудова і в тобі є це саме світло. Енергія, до якої так хочеться торкнутися, — і він торкається. Не до енергії, а до моєї щоки.

Проводить великим пальцем ніжно-ніжно, ледве торкаючись, немов боїться сполохати метелика зі своїх пальців. Я спостерігаю за ним з-під опущених вій. Розумний наче сам заворожений. Його рука, що вивчала мою щоку, спускається на шию й підіймається назад до вилиці, а вказівний палець слідує за вигином брови. Він стає ближчим і…

Я підскакую від гуркоту дверей! Серце в п'яти, дихання, і до того прискорене, в норму так швидко прийти не може. А коли обертаюся... Переді мною, — о небо за що, — Стригівна!

Дивиться на мене скануючи. Наче в її обурених очах вбудовано сучасний рентген, тільки на думки та почуття! Її губи поблажливо кривляться, висловлюючи гидливість чи то до мене, чи то до моменту в цілому, але цей погляд мені абсолютно точно не подобається.

Тим більше, алло, нічого ж не було! Ну доторкнувся! І що? Може, взагалі, комара помітив і вбити хотів! І на шиї теж…

— А Ви що тут робите, Софі? — питає вона, багатозначно оглядаючи мене та Розумного. 
Ось тільки якщо я тремчу, наче осичина, то шеф... на те він, власне, і шеф. Крапка.

— Я викликав Софі. Або Ви мене не помітили, або я повинен відзвітувати Вам про всі мої переміщення у своєму ресторані. Каву не принести? — натиском підкреслюючи претензію карбує він. Тон нещадно крижаний. Як Євгенія Олегівна тільки кіркою не вкрилася? Не вкрилася, проте блідне на очах. — Можете йти, Софі. Дякую, — звертається до мене зовсім іншим голосом: більш м'яким, теплим, терплячим, але підняти очі я все ж таки не наважуюсь. Не хочу провокувати Стригівну ще сильніше.

От же ж Сонька! Чому я не можу нікуди не вляпатися?