Розділ 6

— Ще й ніжки тобі обробляв? — питає мене вранці Поля, коли ми сидимо за кавою з бутербродами.

— Ага, саме це я тобі й розповіла, — підтверджую, відкушуючи великий шматок. Поспішати нема куди, але так і звичніше, і смачніше.

— Тобто він весь такий вау-вау крутий, але тільки-но твоє жахіття на картонці побачив, став підтанувшим пломбіром? — уточнює, кумедно примружившись.

— Ну, не прямо-таки жахіття, але виглядало так собі. І пломбір я не дуже люблю. Нехай буде шоколадне.

— У шоколадного інше значення, Сонь, — піднявши брову, виразно зазначає Поліна і чекає, поки до мене дійде.

— Ааа... — сміюсь я, прикривши набитий рот долонькою.

— Ага, — фиркає вона, але занадто прагне подробиць і не збирається це приховувати. — І чим діло скінчилося?

— Та нічим. Відвіз він мене додому і все, — я ще не вирішила, чи розповідати Поліні про годину дня сьогодні чи ні, тож поки мовчу.

— Треба вирішувати щось із взуттям. Ти все одно знову понатираєш, — порада слушна, я всоте киваю, але робити нічого не буду.

— Знаю, але зайвих грошей зараз немає, — знизую плечима і відрізаю ще кілька шматочків ковбаси та сиру. Закусивши губу, прикидаю скільки грошей у нас залишилося до зарплати й, зітхнувши, повторюю, — Точно немає.

Від неї хорохоритись нема чого, ми в однаковій ситуації і добре дружимо. Взагалі-то, Поля моя єдина подруга, але навіть їй про мої проблеми нічого невідомо. Заради її ж благополуччя.

— Але жива ти чайових більше заробиш, ніж убита, — аргумент – залізний, так.

— Резонно, — погоджуюсь, вгризаючись в бутерброд, — я куплю, коли гроші дадуть.

— Який місяць ти це повторюєш? — я мовчу, а що сказати? — Просто, це ж здоров'я, Сонь, — зітхає Полька, але на цю тему більше не заговорює.

Ми базікаємо про дрібниці, її постійного симпатичного клієнта в кав'ярні і про те, як подобається Поліні робота. Однак зізнається, що платять малувато.

— Мені куртка до зими потрібна, а з такою ставкою не назбираю, — я з розумінням киваю. — Була б квартира своя — цілком, а так… Це ж більше підробіток для студентів, тож шукатиму що-небудь.

— Можна до нас, — починаю ще раз.

Я вже пропонувала, але відповідь завжди незмінна.

— Ой ні, у ваш зміюшник не піду, — відрізає подруга і навіть плечима пересмикує.

Що ж, це я теж зрозуміти можу. Але між заробітком та власними нервами обираю перше.

Поля дивиться на годинник та, попрощавшись до вечора, біжить на роботу. А я залишаюся сама і думаю про Платона Розумного. Стрілка годинника вже на дванадцятій, коли я все ще сиджу без діла, так нічого й не вирішивши. У мене немає його номера, щоб бути максимально коректною та зателефонувати. Або у крайньому разі смс-ку скинути, завіривши, що я при смерті і їхати не можу, але завтра на роботі вже неодмінно буду.

Варіанта встати, зібратися й поїхати в моїй голові немає. Відсутній. Тому що є Анна. І вона не бізнес-партнер. А ще боси не пропонують проїхатися на крутій машині просто так. І цей вагомий факт не дозволяє обдуритись, що у вихідний, отриманий дивом, я їду зі своїм шефом виключно по роботі...

Я вже доросла дівчинка і знаю, що зустрічатися з зайнятим чоловіком не можна. Цей урок я на все життя засвоїла. І жодних винятків.

Згадаєш сонце — ось промінчик.

— Здрастуйте, Платоне Левовичу, — офіційно вітаю я, приймаючи вхідний виклик.

Номер не індефіковано, але сумнівів немає. І нехай свідомість послужливо підкидає мені особистостей із прихованим номером телефону, я й думати не хочу про причини, які підштовхнуть їх зв'язатися зі мною особисто.

— Добрий день, Софі. Я чекаю на тебе внизу, — рівний спокійний робочий тон звучить в динаміку.

— Вибачте, але я не поїду, — намагаюся звучати впевнено, тільки як погляд уявляю... бррр... — Ще раз перепрошую, що не сказала вчора, просто надто втомилася, щоб...

— Софі, спускайся, я чекаю. — Перебиває мій белькіт і вимикається.  Хам!

Передзвонювати мені нікуди. Ну ні, то ні. Я про своє рішення повідомила? Так. От і все. Якщо він з першого разу не розуміє, то це зовсім не мої проблеми і я права! Права!

Саме так минають пʼятнадцять хвилин, котрі я проводжу за кухонним столом, сама себе переконуючи самонавіюванням/

Ой, мамо рідна... дзвонить...

— Софі, або я не туди дивлюся, або ти ще не спустилася. Не змушуй мене підніматися до тебе.

— Я ж уже сказала, що не вийду, — кажу з натиском. Жахливо не хочу, щоб він піднімався, тому що телефоном я набагато сміливіша, ніж наживо. А звідки він може знати поверх, квартиру...

«Заяву ж підписувала, дуринда» — подумки даю собі по лобі.

Говорити з ним ось так страшенно лячно, і я вже передчуваю завтрашню бурю. Але знаєте, скільки жінок звільнили за відмову чоловікові? Ось за таке втратити роботу не так вже й… Та гаразд, страшно, куди вже там брехати! Просто я сподіваюся, що Розумний не самодур і не стане звільняти за піднесений гарбуз. Я ж маю вибір? Ну, бодай у цьому? І не по роботі я помилку зробила...