В безпеці його дотиків

Розділ 4

Влітаю у вагон метро, на ходу пережовуючи залишки бутерброда. Запізнююсь. Однак в чорний вхід ресторану заскакую вчасно. Ну, майже. Дев'ять нуль три на годиннику, і о дев'ятій десять я захекана, але зібрана проскакую в зал. Всі вже на місці. Чекають, як казала моя вчителька з фізкультури, тільки мене. З того часу нічого не змінилося, хіба що Соня стала старшою.

— Софі, збери волосся нормально, — киває Стригівна на неслухняну руду кудряшку, що вибилася з хвоста.

— А мені подобається, — звучить голос біля входу. — Нехай буде.

Він стоїть, спершись на стіну з пальтом в руках. Красивий, доглянутий, стриманий. Додайте до цього багатство та гарні манери…

— Отже, цей ресторан ти купив? — чую злегка примхливий жіночий голос, і нашим очам представляється бачити одягнену з голочки високу статну блондинку.

Вона просто вау! На ній не виглядає смішно й безглуздо невеликий бежевий капелюшок, пальто в підлогу не робить з неї гнома, і рукавички на руках не додають віку. Все підібрано дуже стильно. Все, що злилося б з моїм волоссям, тяглося б за мною по асфальту й приносило б мені незручності. Не знаю, чому приміряю на себе. Мабуть, тому, що коли бачиш такого мужика, мимоволі…

Вони сідають за мій стіл.

Оскільки нести їм меню ніхто з копит не збивається, йду я. Ноги болять нещадно, але зараз не до самопочуття.

— Якщо Ви зголодніли, я буду рада запропонувати… — говорю після стандартного вітання, але дівчина, зосередивши погляд на меню, дратівливо цокає, відмахнувшись. Спантеличено округляю очі, але підкоряюся.

Замовкаю і чекаю.

Звісно, це не приємно, проте округлені очі — вже нестриманість. Зайве з того, що може дозволити собі офіціант. У головах гостей вкоренилась думка, що обслуговчий персонал має зливатися з меблями тоді, коли відвідувачам того захочеться. І їй ось, захотілось.

— Анно, — м'яко звертається до супутниці Розумний, однак в голосі однозначно прослизають сталеві нотки. І якщо це чую я, значить і Анна не помітити не могла. — Дозволь моїм людям виконувати свою роботу.

— Звичайно, Платоне, — мʼяко посміхнувшись, погоджується вона. — Я просто хотіла розглянути меню. Дуже незвичайно. Будь ласка, що Ви хотіли запропонувати? — тон миттєво робиться чемним і дівчина підіймає на мене очі. В них не залишилось й дещиці негативних емоцій, тільки очікування.

Пропоную їй боули та кашу, але рекомендую сирники. Анна погоджується.

— А мені на Ваш смак, Софі та…

— Еспресо одразу, звичайно, — киваю з усмішкою, він посміхається у відповідь, — Анно, що будете пити?

— Фреш, будь ласка. Морква плюс селера.

За селерою Богдан біжить в найближчий маркет. Найближчий — це у дванадцяти хвилинах звідси, тому, коли приношу каву Розумному, ставлю перед його супутницею чайничок чаю та пояснюю, молячись усім богам:

— Ваш фреш готується, поки пропоную спробувати нашу новинку.

— Ви його з магазину несете чи що? — запитує бос, а коли повертається до вікна... Там Бодя з фірмовим пакетом. — Я зрозумів. Несіть, як буде готово, — сміється він, а Анна мило посміхається.

— Є! — одними губами кричить і махає мені з-за бару Савчук тією самою селерою.

Обертаюся на Розумного. Він, звичайно, заперечливо хитає головою, але виглядає цілком задоволеним.

Коли ставлю перед Анною злощасний фреш, уже минуло хвилин сорок з моменту замовлення. І це Бодя дельтапланив, а не біг. Фреш подала після страв... таке собі, звісно. Рахунок, ясна річ, не виношу, але коли вони йдуть, а я підходжу прибрати стіл, то бачу щедрі чайові. Оцінив. Ділюсь порівну з барменом, — все-таки кур'єр як-не-як, — і сідаю на барний стілець. Ми тут утрьох із Савчуком та Ритою, Стригівну десь носить.

Ранок, людей, на диво, взагалі немає. Вважайте, пощастило. Офіціанти у нас не люблять на ранок ходити. Час до дванадцятої називають «вбити ноги» або «голяк», середнього не буває. Вечора в цьому плані стабільніші будуть. У мене «вбити ноги» в самому прямому сенсі. Завтра зміна, а на стопу ставати вже боляче. І сьогодні відпрацювати до кінця...

Схоплююся, побачивши компанію, що всідається за великий стіл на шість персон. Тягну їм ще два стільці.

Почалося.

Люди приходять та приходять. Офіціанти, ті, які на дванадцяту, підтягуються й відразу вмикаються в роботу. На розгойдування часу немає.

Зміна пекельна. Реально. Настя зателефонувала і, заплітаючись, щось пояснювала. Потім написала смс-ку й фотку для віри скинула. Жесть... Пів щоки роздуло! Яка вже тут робота? Тож я до десятої.

Після шостої, наче пороблено, налетіло... Сьогодні взагалі без зупину. Людей море, кілька разів зіткнулися з Лізою, але найгірше – це стажерка Люба. І коли вона вчетверте наступає мені на ногу...

— Підміни мої столи, — вию Яні, старшій офіціантці, та з розумінням погоджується. Знає, що я з дев'ятої на ногах.

Вийшовши з зали, перестаю тримати поставу. Швидко-швидко, тому що так легше переставляти ноги, біжу в роздягальню. Певна, збоку моя хода нагадує гіпопотама у шлюбний період, але, на щастя, ніхто не бачить. Тут, на шафках лежить картонка, яка зараз мені дорожча за золото! Кидаю її на підлогу і, роззувшись, стаю. І просто скавчу від розслаблення. Поки є п'ять хвилинок сідаю. Ноги кровлять скрізь: пучка та кісточка великого пальця, п'ята, мізинець, з боків зовнішньої частини...

Вони більше на місиво схожі, ніж… Дідько... Ще працювати й працювати, і завтра...

Легенько ворушу пальцями та прикладаю руку до рота, кусаючи губи. Боляче як… Сльози течуть самі, намагаюся їх витерти, коли чую:

— Софі?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше