Розділ 2

— Чому я маю на Вас кричати? — вперше за час загального балагана вимовляє постраждалий і я, нарешті, перестаю втирати рештки фірмового супу з томатами в його брендовий одяг.

Заглядаю в сірі очі й кажу чомусь:

— Є контакт.

Він здивовано сміється, цілком доброзичливо. Бере мої долоні у свої, м'яко забирає серветку, кладе її на стіл та підіймається зі стільця, потягнувши мене з собою за руки, які так і не відпустив.

— Женю, ти дівчину не свари, он злякалася як, — повертається до незадоволеної Стригівни, а потім мені говорить: — йди переодягайся, додому тебе відвезу.

В нерозумінні дивлюсь на Євгенію Олегівну, та з явним небажанням коротко киває. А мені більше нічого не треба, я біжу в роздягальню. Перевдягаюсь швидко, руки все ще тремтять. Відчуваю, завтра мені дістанеться...

Роботу втратити ну ніяк не можна, я квартиру навпіл з Полею винаймаю. І це не рахуючи інших цвяхів, що прикрашають мою вельми нудну життєву дорогу. Сарказм. Ну вибачте, якось же треба триматись!

Виходжу на вулицю через чорний вхід. Зрозуміло ж, що запропонував із ввічливості. Але ні... Наскільки ж, мабуть, округляються мої очі, коли я бачу ламборгіні, що блимає мені фарами.

— Сідай, — каже мій гість, і я опускаюсь на сидіння його спорткару, ставши тепер його гостем. Називаю адресу, авто рушає.

— Ви вибачте мені, будь ласка… — бурмочу та пристібаю яскраво-зелені ремені в чорному салоні. Сама машина також чорна.

— Не переймайся так. Якби я з ресторану їхав на зустріч, це була б проблема. Зараз ні.

— Я там наговорила всього... На мене коли паніка накочує, верзу, що в голові є. Взагалі не думаю.

— Цікава особливість, — гмикає він.

Веде машину плавно, впевнено. Погляд гострий та чіпкий, пронизливий. Говорить приязно, але реакції зчитує. Він дуже уважний до деталей. Одразу видно: якщо щось не сподобається...

Добре, що поки йому все подобається…

— Цікаво було моїм одногрупникам перед сесією, — посміхаюся.

Він мовчить і я розумію, що розмову закінчено. Розглядаю нічний мегаполіс. Люблю його. Прекрасне молоде красиве сучасне місто. Моє. Місто можливостей, місто цілей та прагнень. Величезний мільйонник. Моє улюблене місто.

Харків.

Ми проїжджаємо головну площу, пам'ятники, парк атракціонів… За вікном теплої машини так гарно миготять вогні... Над довгою центральною вулицею вже повісили ті знамениті вогники, що звуться «Зоряне небо», а я цього року їх ще не бачила. Вони ті самі, що й торік, але які ж гарні. Чарівні просто…

Затишне сидіння автомобіля запрошує покласти на нього голову всього на хвильку. Плавний рух по рівних дорогах заколисує...

Му-гикаю, коли чиясь рука намагається мене розбудити. Я знаю хто це.

— Полін, я так втомилася вчора. Дай ще п'ять хвилин, добренько? — вона сьогодні добра. Зазвичай бурчить та продовжує будити, а от зараз...

— Прокидайся, будь ласка, — вривається в мій сон строгий і рівний чоловічий голос.

Що?!

Підхоплююсь і на всі очі дивлюся на свого вчорашнього гостя. Тобто сьогоднішнього, бо це в його машині я щойно заснула!

— Пробачте мені...

— Та я зрозумів, повторювати не обов'язково. Під'їзд твій? — киває на багатоповерхівку у вікні, напроти якої він припаркувався.

— Т-так... Дякую, і вибачте ще раз.

— Будь ласка. Добраніч, — я не відповідаю, тому що він явно чекає, коли ж моя персона нарешті вибереться з його авто. Цим і займаюсь.

Ремінь безпеки не відірвала, поки відстібала, двері не відвалилися, поки я їх відчиняла, тож все добре. Тільки-но дверцята за мною грюкають, машина одразу ж стартує.
Повільно йду до під'їзду. Поліна вже має бути вдома. Риюсь у сумці в пошуках ключів й намацую мобільник. Ну звісно, Денис! Вмикаю телефон, котрий вимкнула ще на роботі, та спостерігаю, з якою швидкістю мені надходять повідомлення.

Отже: три пропущені та дві смс від університетського красунчика Мельника. В останньому він пише, що в мене туго з мізками, якщо він на мене чекав, а я його кинула. Суп я сьогодні кинула, а тебе не хотіла! Хоч і суп не хотіла теж…

Ой, треба мені додому і спати. З Денисом зрозуміло все.

Після душу падаю в ліжко. Тіло звично ломить після зміни, особливо гудуть ноги. Балетки, які мені віддала Поліна, трохи менші за мій розмір, тиснуть, а в кросівках у нас не можна. Дрес-код. Треба купити з зарплатні нормальні, але це я щовечора так думаю, а потім знаходяться інші витрати найпершої потреби...

Закидаю ноги на величезну м'яку іграшку, яку на закінчення універу мені подарував Андрій Тимченко, мій одногрупник. Тоді, на випускному, на який я дивом потрапила за наполегливим бажанням мами, розмови вирували навколо крутої роботи піарниками, маркетологами, начальниками та заступниками. Хтось думав починати свою справу, адже головне — ідея, а капітал додасться…

Я вже ні про що таке не мріяла. Добряче сьорбнувши від життя, мені просто хотілося стабільного спокою. І свободи. Але збрешу, якщо скажу, що слабка надія спробувати разом з одногрупниками не миготіла. Миготіла, звісно.

Пізніше і вони переконалися: на практиці все виявилося складнішим... Ну або прозаїчнішим. Мегаполіс нас не чекав. І час не зупинився, коли відмовляли в роботі. Ба більше, виші щороку випускали спеціалістів, тільки ми тоді про це не думали. Здавалося, ми такі одні — розумні, незамінні. І саме ми потрібні великим компаніям, а не вони нам. Ха!

Думки мимоволі перескакують до мого проводжаючого. Я ж тільки-но зараз зрозуміла, що навіть імені його не дізналася. Хоча, що мені його ім'я? Зі спільного — тільки запах. Ми обидва пропахли цим рибним батумським супом. А ще він так і не поїв... Мда, Сонь, ти навіть так мужика нагодувати не змогла... Бабуся б...

З цими думками я засинаю. І мені чомусь сняться яскраво-сірі очі.