В безодню до мрії

Як починається життя кожної людини? З якого етапу – народження? Так, наше існування починається криком…

Ми вдихаємо повітря, наші легені цього не витримують. З часом, ми дорослішаємо, з’являється безліч проблем, які, здавалося б, неможливо вирішити. Ось тоді-то не витримує тиску наша душа – дзеркало життя. Але трапляється чудо: ми не здаємося, ми ще дихаємо… А значить усе можна змінити!

Та чи кожна людина про це знає? Чи всі прагнуть або хоча б намагаються скористатись таким життєвим фактом? Ні, знають. Але не змінюються, не роблять нічого, щоб вплинути на цю планету, щоб покращити її духовний та матеріальний стан.

Душі зневажають, кошти та прибутки витрачають марно і, здебільшого, мільйонери на власні потреби, тварин убивають, діти страждають, природа гине, а люди… А що ЛЮДИ?! Хіба ж вони зробили хоча б один крок назустріч справедливості?! Зробили. Зробили! Та й не один! Але… Їхня жага до покращення умов існування виявилася марною. Звичайно, багато досягли народи в минулому, можливо, чогось доб’ються і в майбутньому. Проте… А що ж робити із сьогоднішнім днем – із нашим теперішнім? Хто подбає про його благополуччя? Ніхто, крім нас.

Зміни повинні відбуватися, перш за все, в душах людей, у їхніх серцях. Варто відмовлятися від образ, зла, підлості, заздрощів, помсти. Ви розумієте, що все лине зсередини?! Ситуація у світі – це похідні наших думок та вчинків. Ми зобов’язані змінити життя, тому що все залежить від нас! Повірте. 

***

Звичайний день Надії був дуже важким: школа, купа уроків, секція з танців, допомога мамі, піклування про маленьку сестричку Олю, знову уроки (багато задавали) і десь о 12 годині ночі сон.

У свої 15 років дівчина не встигала відпочити. Друзі любили тусовки й нічні гуляння, галасливі компанії, а їй не вистачало тільки одного – тиші…

Одного разу батьки запропонували Надії поїздку за кордон на тиждень, до родичів. Англійську дівчина знала дуже добре (12 балів за семестр, як не як), тому охоче погодилася.

– «А тітка Еммі буде не проти?» – тільки й запитала обережно вона.

– «Звичайно не проти! Вона так за тобою скучила!» – відповіла мама.

Зібравши речі за місяць до подорожі, Надія в очікуванні рахувала дні до 27 квітня.

– «Скоро, зовсім скоро…» – примовляла вона собі.

І ось цей чарівний день настав! Мама з татом проводжають доньку до аеропорту, навіть сльози видно в неньки на очах.

– «Ти вже така доросла…» – тільки й вимовила вона.

Обнялися, поцілувалися, попрощалися. Надія сіла на свій літак і чекала, коли ж він взлетить. Ніколи раніше дівчина не їздила на такому транспорті, але зовсім не боялася. Вона любила небо: його ніжні, легкі хмаринки, яскраве, тепле сонце, чистий дощ та білий-білий сніг.

Надія почула голос стюардеси: «Всім пристебнути ремні». Це означало, що літак рушає, і через декілька годин вона буде в іншому місті, де панують інші звичаї та традиції, але люди там однакові... Ми всі рівні між собою, і ніхто ніколи не зможе точно сказати, що може трапитися з ним через секунду…

***

Літак почало трясти, він злітав то вище, то опускався вниз. Пасажирів охопила паніка. В очах Надії вимальовувалася картина: люди кричать, бояться, скаженіють. Всі хочуть жити. Раптом Надія не втрималася і впала зі свого місця. Двері літака розчинилися, і сполохану дівчину вітром понесло до виходу.

А внизу було море, а під ним – інший світ, інший вимір.

Надія летіла все нижче і нижче, як раптом відчула доторк води. Втративши рівновагу, вона почала тонути. Сотні метрів до дна… Надія потонула. Ледве відчувши тіло людини, морське дно розтупилося, і дівчина потрапила в інший вимір, де все навколо повністю відрізнялося від місця, в якому вона перебувала хвилин 15 тому. Там, поза людським світом, було тільки море… Чи, може, океан.

Знеможена Надія знову відчула на собі мокрий дотик. Вона була одна-однісінька серед бурхливих хвиль. Та невідомо звідки й невідомо як Надія почула чийсь голос: «Ні! Ні! Живи! Я пливу до тебе» - і вода здолала її. Відкривши очі, дівчина бачила все, ніби марила. Вона лежала на якійсь палиці серед моря, а поряд знаходився незнайомий хлопець. Він чи то шепотів, чи то кричав: «Тримайся! Тримайся! Тримайся!», і з усіх сил намагався рухати так званий «рятівний човен» – невеличку дровиняку. Ця людина відразу постала героєм в очах юної дівчини, яка ледве-ледве трималася. Хлопець, побачивши, що вона втрачає контроль, схопив її за руки міцно-міцно так, що їхні лікті опинилися на палиці, а самі вони – в воді, і не переставав наполягати: «Тримайся, тільки тримайся. Не відпускай руки, не відпускай». Хвиля-підступниця сколихнула "мандрівників", і їхні губи зустрілися в поцілунку. Це був незапланований дотик двох душ, після якого Надія спантеличилась. Хіба це нормально? Та цього захотів океан, який вже насилав на хлопця та дівчину нову перешкоду: з води піднімалося скажене цунамі, яке затягнуло в себе Надію та її супутника. Знеможені підлітки були безсилі проти морської стихії, та попри все, вони трималися за руки, тому що тихий і в той же час дзвінкий голос шепотів-кричав: «Не відпускай руки, не відпускай».

Оговталися Надія та її новий друг вже на березі якогось острову. Вода зберегла їхні життя. Опинившись у незручному становищі, вони відчули дискомфорт. Злякані очі, шалений ритм серця, нервове очікування наступної секунди – все це характеризувало стан приречених на виживання дорослих людей, які ще години три тому були дітьми. Їм залишалося лише боротися.