Розділ 8

Через місяць я отримала свідоцтво про розлучення, а з ним один з двох магазинів і квартиру. 

— Ти пройшла зі мною пекло й найтяжчі роки життя, тож заслужила цю квартиру, — каже він мені і я погоджуюся. Думаю, що як чоловік, він знайде можливість купити нову для них з Алісою чи ще з якоюсь дівчиною, яка теж дивитиметься на нього, як на героя. 

Чи досі я ображаюся на нього — ні. Я пробачила йому, але рана на душі й страх довіряти іншим залишився. Бажання заводити близькі стосунки з чоловіками більше немає.

Ще рік проводжу на самоті. Мій магазин набирає обертів і я збираюся відкривати ще один. Якось, повертаючись з роботи додому, бачила, що до магазину Микити завозять техніку. Значить він змінив напрямок. І я щиро рада, що справи в нього процвітають. 

Кілька разів на тиждень до мене приходять друзі. Ми їмо сири, фрукти й шоколад. П’ємо вино й обговорюємо книжки та серйозне авторське кіно. Я найняла працівницю й тепер майже не з’являюся в магазині. Натомість в мене з’явилося нове бажання…

Двадцять дев’ятого грудня я стою перед дверима до дитячого будинку нашого міста й ще раз питаю себе чи готова до цього. Тремтячими руками тримаю останній пакет документів. Як тільки їх віддам, матиму право забрати вже тепер свою дитину. Маленького хлопчика Артема, який у перші мої візити сидів осторонь від інших діток на стільчику й гортав книжку з казками. 

Він привернув мою увагу тим, що не біг до мене, не плакав, не просив принести цукерки чи іграшки. Поводився так, неначе мене й немає.

— Хіба ти не хочеш, щоб у тебе була мама? — Спитала я тоді у нього, сідаючи поруч.

— Хочу. — Він відразу підійняв на мене свої оченята, наче тільки й чекав, коли я до нього заговорю. — Але я вірю, що моя мама просто загубила мене, коли я був малий й тепер всюди шукає. Тож сиджу й чекаю, коли вона знайде мене.

Від його слів в мене пробігли мурашки по спині.

— Здається я тебе все життя шукала, — кажу крізь сльози.

Він усміхається.

— Я радий, що ти мене знайшла. 

Артем зіскакує зі стільчика, відкладає книжку й обіймає мене за шию.

З того моменту я збираю документи й кожного тижня приходжу його провідувати. Моє життя неначе набрало нового сенсу. 

Одну з кімнат вдома я переробила на дитячу. Сама обирала шпалери з машинками, ліжко, купувала іграшки. Кожного дня готувалася до моменту, коли його маленька ніжка ступить на поріг моєї квартири.

Тож тепер, віддаючи останній пакет документів, нарешті йду забирати свою дитину.

Я прошу покликати Артема, бо не маю сміливості зайти до дитячої й поглянути в очі всім тим діткам, яких не можу забрати. Не витримаю їхнього болю й розчарування. Не хочу починати наше з Артемом життя з почуття провини, яке буде гнітити мене кожного дня. Тож чекаю біля виходу з будівлі, нервово перебираючи пальцями китиці на шарфі. 

Нарешті чую дитячу ходу. Підіймаю голову й зустрічаюся поглядом з Артемом. Його оченята світяться щастям. Він збігає сходами й обіймає мене за ноги. Жінка поруч тримає маленьку сумочку з його речами й посміхається.

— Це моя мама прийшла. Вона забирає мене додому, — щебече малий до неї. Потім бере мене за руку й ми виходимо за двері.

Тепло дитячої долоні зігріває мене. Я відчуваю щастя, любов, розширення себе. Не знаю як почуваються жінки, які народили власних дітей, але зараз в мене таке відчуття, що Артем продовження, частина мене. Він довірливо тримається пальчиками за мою долоню. Поглядає на мене так, неначе я центр Всесвіту, його найголовніша людина на світі. Артем нічого не боїться, бо знає, що я захищатиму його, навіть ціною власного життя, якщо буде треба. 

Через пів години я відкриваю ключем двері й впускаю малого до квартири. Він поважно роззувається й проходить до кімнати. Зупиняється біля дверей. Ошелешено дивиться, відкривши рота. 

— У мене буде власна ялинка? — шепоче, показуючи пальцем.

Я киваю.

— З власними подарунками?

Я знову киваю.

Проходжу вглиб кімнати й вмикаю гірлянди. Ялинка починає світитися різними вогниками. Іграшки відсвічують червоним, жовтим і зеленим у напівтемряві, створюючи казкову атмосферу.

Артем підходить до ялинки й обережно торкається до неї пальцем.

— Справжня? — Питає серйозно.

— Справжня.

— Наступного року поставимо штучну. Я проти вирубки лісів.

— Як скажеш, — сміюся я, бо переді мною стоїть дорослий чоловік, хоч і в тілі п'ятирічної дитини.  

Потім годую Артема й вкладаю спати. Ще якийсь час сиджу біля дитячого ліжка, слухаючи його рівне дихання.

Тридцять першого січня ми з Артемом відносимо пакунки з цукерками для його друзів до дитячого будинку. Потім купуємо продукти й нарізаємо вдома салати. Готуємося до приходу гостей, з якими я буду обговорювати книжки, фільми й спільних знайомих, коли малий піде спати. Раптом мій телефон вібрує. На екрані висвітлюється номер Микити.

— З наступаючим святом тебе! 

— І тебе! — Я дивуюся, що він зателефонував.

— Оксано, — Микита затинається. — Можна я прийду до тебе в гості?

— В якому сенсі? А як же Аліса?

— Вона пішла від мене. Бізнес з технікою прогорів. Я зараз у такій дупі, — він зітхає. — Вибач, що не цінив тебе й все, що ти для мене робила. Ти тоді підтримала мене, а я був невдячною падлюкою.

Дивно, але я не зловтішаюся, коли він це говорить. Радості теж не відчуваю. Лише смуток й співчуття.

— То можна я прийду? Просто побуду поруч на свято, бо мені немає з ким його зустрічати.

На мить я майже готова погодитися. Мені його шкода. Та потім згадую не свій біль, а те як одним махом він знецінив все, що я для нього зробила. Як легко викинув мене зі свого життя, відразу погодившись на розлучення після двадцяти трьох років шлюбу. Й навіть не намагався боротися за мене. Як ні разу за рік не спитав чи все добре з бізнесом. Чи є мені з ким зустрічати свята і чи не сиджу я сама.