Розділ 6

Шоковано дивлюся на поле для вводу пароля. Коли це відбулося? Зараз через Алісу чи раніше? Як давно у мого чоловіка з’явилися таємниці від мене? Можливо, ще коли ми були банкрутами? Я з останніх сил намагалася врятувати сім’ю й заробити гроші, а що тоді робив він? Просто страждав чи вже мав інше життя?

Повертаюся до ліжка й намагаюся заснути. Але це не просто. Нескінченно перевертаюся з боку на бік. Думка “Що робити?” не дає розслабитися. 

Мені так і не вдається заснути. Тож на ранок я маю головний біль, набряки й синці під очима. Збираюся на роботу. 

— Ти знаєш, — кажу чоловікові, який вийшов у халаті в коридор, позіхаючи й здивовано на мене дивлячись. — Сьогодні ти йдеш в наш новий магазин, а я піду працювати з Алісою.

— Але ж, — він намагається щось сказати, та я не слухаю й поспішно виходжу за двері. Поспішаю на роботу. 

Коли заходжу до магазину, до мене повертається усміхнена Аліса. Вона бачить мене й на секунду завмирає. Посмішка сповзає з її обличчя. 

— А де?... 

— Микити сьогодні не буде, — кажу найлюб’язнішим тоном, на який тільки здатна. — Ми працюватимемо вдвох. 

В її очах відображається розчарування. Вона киває і йде за стіл.

— Алісо, поки ще немає відвідувачів, треба помити підлогу. 

Дівчина дивиться на мене здивовано, але не рухається.

— Тож візьми, будь ласка, швабру та ганчірку й протри тут все.

Ще секунду вона дивиться на мене. Я бачу в її очах незгоду й небажання підкорятися. Та ця дівуля вже вирішила, що вона тут хазяйка. Підіймаю брову. Тільки дай мені привід і ти тут більше не працюватимеш. Вочевидь вона відчуває мій настрій, тож врешті йде й починає мити підлогу. Я ж беруся за бухгалтерію. Й одразу зауважую, що деяких позицій не вистачає. 

Мене це дивує. За пів року роботи магазину ще ні разу не пропадали речі. А тут відразу кілька кофтинок, халат, білизна й парфуми. Підозріливо дивлюся на Алісу й раптом помічаю, що на ній така кофтинка, як та, по якій є недостача.

Гнів охоплює мене. 

— Алісо! 

Вона підходить до мене.

— В нас недостача. Скажи де ти взяла бежеву шовкову кофтинку? 

Вона з жахом на мене дивиться, але мовчить. 

— Алісо, я повторюю своє питання. Ти розумієш, як це серйозно? Це крадіжка!

— Я не крала, — її очі наповнюються сльозами.

— На тобі товар, по якому недостача.

— Я не крала! — Вигукує вона з викликом.

Я дивлюся на неї й розумію, що ненавиджу її. Це нахабне, обмежене, тупе стерво, яке думає, що через свою молодість, може вкрасти в мене чоловіка, одяг, можливо навіть магазин. Підходжу до неї ближче. Мені хочеться її вдарити.

— Оксано, припини! — Двері відкриваються й на порозі стоїть чоловік. — Це я подарував їй одяг та парфуми. Тобі що шкода? Вона бідна студентка, яка не в змозі собі їх купити. Це усього лише речі. Не думав, що ти така черства.

Я ошелешено дивлюся на нього. Він проходить й стає поруч з Алісою, ніби захищаючи її. Вона дивиться на нього широко відкритими очима, знизу вгору, як на героя й рятівника. Я ж відчуваю себе зайвою. 

— Ти жартуєш? 

— Не влаштовуй сцену. — Він кривиться. — Я просто віддав нашій працівниці кілька речей зі складу. Нічого більше. Врешті я також власник, тож маю на це право.

— Ні, не маєш! — Вигукую я. Відчуваю, що мене заносить, але вже не можу зупинитися. — Це я стояла на морозі, поки ти страждав на дивані. Мій брат запропонував продавати конфіскат. Я продумала ідею бізнесу й працювала тут більшу частину часу, щоб віддати борги. Цей бізнес — це моя заслуга. 

Я бачу як Микита стискає зуби, як напружується його щелепа й вже жалкую про свої слова. Помічаю єхидний погляд Аліси. Здається я остаточно знищила наші стосунки. Кілька секунд ми мовчимо.

— Микито, може мені краще піти? — Лунає жалісливий голос Аліси.

— Ні, ти залишаєшся, — твердо каже чоловік й гнівно дивиться на мене.

— Тоді піду я, — тихо кажу, беру свою сумочку й прямую до дверей. — Далеко підеш, сцикухо, — виходжу й гримаю дверима. Хоча це не дуже й вдається.