Розділ 5

Кожного дня я ходжу до магазину. Микита каже, що треба найняти працівницю, але я не готова. Це моя дитина, яка ще не може стояти на ніжках. І поки це так, не довірю її нікому. 

О восьмій відчиняю двері й заходжу в порожній магазин. Вмикаю чайник. Поволі поправляю речі на полицях. Усміхаюся першому клієнту. Потім заходять ще люди. Мені подобається спілкуватися з покупцями. Коли працювала на базарі, проклинала свою роботу. Але мати свій бізнес, власне приміщення, навіть якщо й орендоване, де ти відповідаєш за кожну поличку, кожну річ — зовсім інша справа. Пояснювати, показувати. Коли бачу усмішку на обличчі покупця, розумію, що закрила якусь потребу, вгодила. Можливо навіть підняла настрій. Принесла користь. Тоді у грудях з’являється теплий клубок, який гріє серце. І день прожитий недаремно.  

Я весь день зайнята. Ніколи й присісти. Прибираю, мию підлогу, розкладаю товар по полицях. Микита з Алісою в іншому магазині. Дістаю телефон й набираю чоловіка.

— Може ти прийдеш й допоможеш? — Кажу, коли він бере слухавку.

— Вибач, не можу. Тут великий наплив людей й Аліса сама не справляється. 

Він кладе слухавку до того, як я встигаю йому нагадати, що взагалі-то я також не встигаю й людей тут не менше. 

Ввечері втомлена, але задоволена результатами, вже збираюся йти додому, як раптом вирішую зайти за Микитою. Та коли підходжу, виявляю, що магазин вже не працює, а двері зачинені. Дістаю телефон й набираю чоловіка. 

— Оксано? — Він вимовляє моє ім’я здивовано, ніби я не мала права йому телефонувати. — Щось сталося?

— Чому мало щось статися? Просто дзвоню, щоб дізнатися де ти. Я закриваю магазин, то може підемо додому разом?

Кажу і завмираю. Момент істини. Якщо він зараз збреше, все буде зрозуміло.

— Я…я. Взагалі-то вже пішов. Зараз у кав’ярні з Алісою. 

— Що?

— Тільки не сердься. Її хлопець кинув й вона дуже переживає, плаче.

— Ти жартуєш? — Обурююся я. 

— Оксано, вона теж людина. Не будь такою. Ми просто п’ємо каву й розмовляємо. Йди додому, я скоро буду.

Кладу слухавку. Такого я не очікувала. З одного боку це ні в які ворота не лізе. Сказати комусь, не повірять. Мій чоловік пішов до кав'ярні з нашою працівницею. З іншого — він все-таки не збрехав й сказав правду, де знаходиться.

Повільно прямую вулицею. Коли я виходила заміж, то була вродливою двадцятирічною дівчиною. Йому було двадцять п’ять. Молодий, перспективний, з гарним почуттям гумору, щирий, добрий. Для мене він таким і залишився. Я прийняла його слабкість й відсутність кам’яної стіни, про яку всі так багато говорять, невміння підтримати. Лінь. Його перше сиве волосся, залисини на скронях й зморшки. 

Цікаво чи ставиться так само він до мене? Я повертаю голову й дивлюся на своє відображення в вітрині магазину. Чи досі він бачить двадцятирічну усміхнену дзигу з кучерявим волоссям й тонкою талією. Ту, яку він кохав й клявся все життя бути поруч. Чи у чоловіків це так не працює? Можливо Микита більше не пам’ятає тієї дівчини й зараз живе разом з втомленою, сорока трирічною незнайомкою, з якою йому не хочеться більше бути?

Приходжу додому, замовляю доставку піци. Через годину чоловіка все ще немає. Я можу зателефонувати йому, влаштувати скандал, почати з’ясовувати стосунки. Але я так збентежена усією цією ситуацією, що просто хочу подумати. Тож всідаюся біля вікна й сама їм піцу, вдивляючись в сіре небо й рожевий захід сонця. 

Бувають в житті моменти, коли твій світ змінюється. Все у що ти вірила, що вважала незмінним ні за яких обставин, раптом виявляється неправдою. Не знаю чи це той момент, але вперше за двадцять три роки я поставила під сумнів наші стосунки.

Прийнявши душ й змивши макіяж, я йду до спальні й лягаю у ліжко. Чую, як повертається ключ в замку й у квартиру заходить чоловік. Коли двері до спальні відчиняються, я закриваю очі й удаю, що сплю. Микита вмикає світло. Відчуваю, як він дивиться на мене. Потім вимикає й закриває двері. Тепла сльоза стікає по моїй щоці на подушку. 

Коли прокидаюся вранці, Микита вже спить поруч, повернутий до мене спиною. Хотіла б я сказати, що це почалося щойно й вочевидь через ту хвойду Алісу, але раптом згадую, що ми вже понад рік спимо, відвернувшись одне від одного. Коли це почалося, не можу згадати. Можливо коли ми збанкрутували і я стала носити штопані колготки й розтягнуте спіднє, а може й ще раніше, коли бізнес з продажу сирів пішов вгору й в нас з’явилися окремі друзі та кола знайомств. Та чомусь помітила це я тільки зараз.

Треба було б поговорити і я впевнена, що ми так і зробимо, та почуття образи заважає. Хоча й ніби ображатися нема на що. 

Швидко збираюся й виходжу з квартири до того, як він прокидається. Йду в магазин. Мій Микита, якого я знаю, зрозумів би що щось не так. Він зателефонував би, щоб все обговорити й вирішити проблему. Попросив би пробачення. Та цей Микита цього не зробив. Чим зачепив моє самолюбство й приніс відчуття, що я більше нічого для нього не важу.

Ввечері перед закриттям Микита все-таки прийшов. Моє серце підстрибнуло в грудях й завмерло.

— Як справляєшся? — Запитує, вдивляючись у моє обличчя.  

— Важко.

— Якщо цей магазин буде таким же прибутковим як Алісин, тобто той де працює Аліса, — він виправляється, — ми можемо найняти продавчиню. А тобі не доведеться більше працювати.

— А сил в тебе вистачить не одну, а двох дівуль обхожувати? — Вибухаю я. — Потягнеш? 

— Ну навіщо ти так? Не починай. Я ж тобі вже все пояснив.

— І тому ти прийшов пізно ввечері й сьогодні весь день там сидиш? 

— Бо вона сама не встигає, а ти досвідчена в цій справі. Це в інтересах нашого бізнесу.

Мені не хочеться слухати ці викручування і я мовчки закриваю магазин та прямую додому. Він йде поруч. Його телефон вібрує та він не бере слухавку. В мене ж всередині все перевертається від ревнощів та образи. 

Через пів години ми заходимо до квартири. Я роззуваюся й мию руки у ванній кімнаті. Роблю собі каву й бутерброди з сиром на кухні та йду до спальні. Ігнорую Микиту. Він же весь вечір сидить в іншій кімнаті, втупившись у телефон, й з кимось переписується.