Розділ 4

Я замовляю готову їжу з ресторану, одягаю свою найкращу чорну сукню з глибоким вирізом, накриваю на стіл й чекаю на чоловіка. Не дивлячись на мої побоювання він приходить вчасно, як і обіцяв. В руках тримає букет червоних троянд.

— Дякую, — усміхаюся. — А з якого приводу?

— А хіба мені треба якийсь привід, щоб подарувати квіти дружині?

Він цілує мене у щоку. Мені приємно й водночас щось у його поведінці є дивним. Хоча я й не можу сказати, що саме. 

Ми прямуємо на кухню. Я запалюю свічки. 

— Хочу випити за найкрасивішу жінку на світі. 

Його очі горять. Він дивиться на мене і я відчуваю, що все було не даремно: роки спільного життя, матеріальні кризи, нескінченні проблеми й робота на морозі.

Усміхаюся у відповідь й роблю ковток вина.

Коли прокидаюся наступного дня, то розумію, що чоловіка вже немає. Дивлюся на годинник — восьма ранку. Микита вимкнув будильник на моєму телефоні, а сам пішов на роботу. Спочатку мене долає спокуса нікуди не йти й залишитися вдома. Тим більше якщо це бажання чоловіка. Та потім згадую про Алісу, яка з’явилася нізвідки, і те як чоловік останнім часом дивно поводиться. Тож роблю зусилля й збираюся на роботу.

Через годину я заходжу до магазину й перше, що впадає в око — це самовдоволений вираз обличчя Микити, повернутого до мене боком. Він щось розповідає, активно жестикулюючи. Навпроти нього стоїть дівчина років двадцяти трьох. Вона з таким обожнюванням і повагою дивиться на нього, ніби перед нею не мій чоловік, а як мінімум президент країни. 

Двері за мною закриваються й вони повертаються до мене. 

— А чого ти прийшла? — Каже розгублено Микита. Самовдоволений вираз миттю з нього злітає.  Потім він повертається до дівчини. — Алісо, це моя дружина Оксана, а це Аліса — наша нова працівниця.

Вона оцінювально дивиться на мене. 

— То це замість вас я тепер тут працюватиму з Микитою? — Каже, мило посміхаючись.

Я підіймаю брову, нічого їй не відповідаючи. Переводжу погляд на чоловіка.

— Вона має на увазі, що в цьому магазині тепер буде вона продавати, — каже він швидко.

— Я прекрасно розумію, що вона має на увазі. Давай зробимо ревізію на складі, — киваю в сторону дверей.

Без зайвих розмов чоловік розвертається і йде. Слідую за ним, намагаючись приборкати свій гнів і не вчинити скандал. Мене розпирає від бажання звільнити дівулю, але розумію, що виглядатиму як істеричка.

Ми перевіряємо новий товар — ящики з літнім одягом, постільна шовкова білизна, парфуми. Беру одну упаковку, відкриваю, нюхаю кришечку. Свіжий квітковий аромат. Ще пів року тому я ходила в зашитих колготках, а зараз можу собі дозволити одягатися як захочу, купувати дорогі продукти, мати хороші парфуми. Я молодець. 

Кладу коробочку в сумку. 

Ми повертаємося до каси. Кілька людей розглядають товари на полицях. Аліса пильно за ними слідкує. Я помічаю, що мій чоловік уважно дивиться на неї. 

— Може ти підеш додому? — Раптом каже він мені. — Чого тобі тут сидіти. Аліса прекрасно і сама справляється.

— А ти чого не йдеш?

— Треба нову партію товару отримати через годину.

— Я тебе почекаю, — кажу вперто.

Він зітхає. 

Через кілька годин ми завершуємо розкладати новий товар.

— Ну що пішли?

Чоловік киває. Коли виходимо з магазину, я помічаю що Аліса й Микита обмінялися поглядами. Дівчина усміхнулася, та побачивши, що я на неї дивлюся, швидко відвернулася.

Неясні підозри охопили мене, але я нічого чоловікові не сказала, бо можливо це були лише мої фантазії. Може я вигадала все собі. Все-таки ми прожили разом багато років. Він би не зрадив мене з дівулею, яку знає кілька днів. Та і не можу я його ревнувати до кожної красивої чи молодшої за мене жінки. 

Однак відпустити ситуацію повністю не вийшло. За вечерею я відчула, що мого чоловіка більше поруч немає. О ні, він нікуди не дівся. Сидить навпроти, жує свою пасту. Але водночас від нього віє порожнечею чи навіть холодом. І разом з тим він усміхається, розмовляє зі мною. “Або я втрачаю розум, або це початок кінця”, — раптом думаю я.

Ми їмо, разом дивимося улюблений серіал “Безсоромні”. Йдемо спати. Вимикаємо світло і я удаю, що заснула. Сама ж чекаю, а потім тихенько встаю й ставлю будильник на п'яту ранку. Хочу прокинутися раніше за нього, щоб він не зміг піти без мене. Залажу назад під ковдру. Дивлюся кілька секунд на силует чоловіка. Туга й погане передчуття стискають мені серце.

Вранці все відбулося, як я і планувала. Коли Микита прокинувся, то з подивом виявив, що я вже встала й збираюся на роботу.

— Навіщо тобі туди йти? — Почав доводити він мені. — Що там втрьох робити?

— А чим ти думав, коли її брав? Нам не тільки не потрібен новий співробітник, так тепер ще й зарплатню треба їй платити. 

Того ранку чоловік промовчав, як і наступні. Ми продовжували ходити на роботу вдвох. Я бачила, що заважаю й дратую його. Однак вже наступного тижня Микита повідомив, що знайшов приміщення під новий магазин.

— Ти думаєш ми потягнемо? — засумнівалася я. 

— Треба розширюватися, масштабуватися. В новому магазині на початку працюватимемо ми. Потім наймемо ще працівників.

Я не впевнена, що це правильне рішення. Але, мабуть, то в мені говорить страх після минулої кризи. Не можу знайти жодного аргументу, чому нам не варто цього робити. Тож погоджуюся. За кілька тижнів брат відправляє ще одну партію товарів. Це вже не лише конфіскат. Та я не питаю, де він то бере.

Нарешті настає день відкриття нового магазину. Я сама прив’язую повітряні кульки біля входу. Вивішую плакат з назвою. Для всіх покупців я приготувала подарунки — шоколадки й маленькі зразки парфумів. Мої сумніви та страхи витісняються ейфорією від того, що народжується щось нове. Микита стоїть поруч. Потім бере мене за руку. Дивиться в очі. 

— Ну що, почнемо?

Я киваю й ми відчиняємо двері.