Розділ 3

Увесь грудень ми працювали, аж дим йшов і земля горіла під ногами. Знайшли чудове приміщення неподалік від центру. Самотужки зробили там ремонт. Мій брат привіз першу партію товару — теплі халати, піжами, рушники й новорічні прикраси. Ми разом розвішували гірлянди, іграшки, розкидували різноколірний дощик. Вже давно я не бачила Микиту таким щасливим, жвавим та веселим.

Він знову став схожий на того Микиту, в якого колись закохалася — активного, розумного, підтримуючого. Грошей на продавця вирішили не витрачати, а працювати самі. Ми роздавали листівки й візитки на вулиці. Всюди, де тільки можна, анонсували відкриття магазину.

І ось настав той самий день. Двадцять дев'ятого грудня ми вийшли на роботу разом. Завмерши від нестерпного очікування й страху, втупилися поглядом у двері. Перші кілька годин ніхто навіть не заходив. Та раптом двері відчинилися й на порозі застигла жінка.

— Працюєте?

— Авжеж! — вигукнула я, чим, мабуть, її трохи налякала. — Авжеж працюємо. Проходьте.

Вона вибрала кілька халатів на подарунок, а як почула ціну, то взяла ще й піжаму. 

— А чого у вас так дешево? Це що секонд? — Здивувалася жінка.

— Всі речі абсолютно нові, — запевнила я її. — А ви приходьте й знайомих своїх приводьте.

Жінка пішла й відразу після цього до магазину, ніби по команді, почали заходити люди. 

Ми з Микитою перезирнулися. Це була перемога. Перша, маленька, поки що незначна і не певна, але все ж таки перемога.

В кінці дня, коли ми щасливі й втомлені закривали магазин, Микита обійняв мене ззаду. 

— Дякую тобі.

— За що? — Дивуюся.

— За те, що підтримала, не кинула, коли я розклеївся й був слабким. За те, що боролася за нас двох.

В мене виступили сльози. Це справді було важко й боляче. Найгірший час у моєму житті. Він притиснув мене до себе. Поцілував у лоба.

— Я правильно вибрав собі дружину. Таких як ти більше немає.

Мені перехопило подих. Цієї миті здалося, що я все зробила правильно, витримала й от вона — моя нагорода. Накотило щастя від того, що він оцінив, бо мені справді було дуже важко.

Пройшло пів року

Я стою на кухні й викладаю фрукти на тарілку. Наспівую собі під ніс пісеньку. Поруч стоїть келих з червоним вином. Роблю ковток. Скоро мають прийти друзі й Микита якраз повернеться з магазину. Тож як у старі добрі часи ми будемо пити вино, їсти фрукти й сир та розмовляти про серйозне кіно і книги. Настрій чудовий, бо вчора ми віддали весь борг з відсотками. Закрили питання, через яке я так переживала.

У двері дзвонять. На порозі стоять Таня й Олексій — пара, з якою ми познайомилися випадково у подорожі до Єгипту. Вони сиділи неподалік від нас в літаку. Потім виявилося, що ми ще й сусіди по району. Вони живуть у п'яти хвилинах неспішної ходи від нас.

— Тримай, — Таня простягає мені шоколадний торт й вони заходять всередину.

— Роззувайтеся. Чекаю вас на кухні, — кидаю я й повертаюсь до нарізання фруктів. Дивлюся ще раз на годинник. Микита затримується довше ніж планувалося. Вмикаю фоново музику в ютубі. Роблю ковток вина. 

— Що допомагати? — лунає голос Тані позаду. 

— Ти мій гість. Тож наповнюй келих вином й насолоджуйся. 

Олексій невпевнено товчеться в коридорі, як ключ повертається у дверях й на порозі нарешті з’являється Микита.

— Чого так довго? — Виходжу йому на зустріч.

— Ти не повіриш, — він цілує мене у щоку. — Сьогодні до магазину випадково зайшла одна дівчина — шукала роботу.

— Дівчина?

Я дивуюся, бо ми поки не збиралися нікого брати й навіть це не обговорювали.

— Вона шукала роботу. І я вже майже їй відмовив, як раптом подумав, що ми збираємося відкривати ще магазини найближчим часом і просто фізично не зможемо працювати всюди. Тож нам конче потрібна робоча сила. І вона доволі вправна й розумна… 

Він замовк й винувато поглянув на мене. 

— Ти її вже прийняв?

Він кивнув. Якесь недобре передчуття підкотило клубком у горлі. Те, що чоловік прийняв рішення без мене, мені не сподобалося.

Натомість я нічого не сказала. Посміхнулася. Поцілувала його в щоку й ми пішли на кухню до наших гостей.

Вранці я прокинулася від звуку будильника. Ну як прокинулася. Насправді ледь змогла відкрити очі. Від пронизливого дзижчання у вухах, здавалося трісне голова. Гості пішли близько другої ночі. Тож недостатня кількість годин сну й надлишок алкоголю прикували мене до ліжка.

— Поспи ще трохи, — Микита цілує мене у щоку й встає. — Я сам піду в магазин.

— Але ж…

— Зроби собі вихідний, — твердо каже Микита й виходить з кімнати.

Я більше не сперечаюся. Закриваю очі й провалююся в темряву.

Коли прокидаюся, на годиннику вже четверта година дня. Відразу телефоную чоловікові.

— У тебе все гаразд? — Питаю як тільки він бере слухавку.

— Не хвилюйся. Ми з Алісою добре справляємося.

— З Алісою? — Намагаюся зрозуміти про кого він говорить.

— Наша нова працівниця. Я сьогодні показав їй всі нюанси продажів конфіскованого товару. І ти знаєш, вона молодець. Можливо тобі більше не треба буде приходити в магазин. 

Я ошелешено мовчу, намагаючись перетравити інформацію.

— Ну добре, — каже Микита, не чекаючи моєї відповіді. — Я вже піду. Треба показати Алісі наш склад. Буду через дві години. Цілую.

Він кладе слухавку, а я ще якийсь час обдумую почуте.