Розділ 2

— Нічого не вийде, — категорично каже Микита, коли я розповідаю йому про пропозицію брата. — Де ми гроші візьмемо на закупку першої партії? А на відкуп, різні служби, оренду і податки? 

— Позичимо? — роблю припущення. — Як ти колись на свій бізнес по сиру.

Микита нервово сміється.

— А як не піде торгівля? Ти хоч уявляєш, яким людям ми будемо винні? В нас квартиру заберуть в кращому випадку. Це якщо не вб'ють. 

Від його слів мені стає страшно. 

— То ти пропонуєш не пробувати? Втратити таку можливість?

— Я пропоную не погіршувати становище.

Я дивлюся на Микиту й бачу перед собою не молодого сорока восьмирічного чоловіка у розквіті років, а згорбленого, худого старця з порожнім зневіреним поглядом.

Раптом усвідомлюю, що це ніколи не зміниться, що моє життя буде завжди таким, що я приречена довіку на роботу на базарі й зламаного чоловіка поруч. Клубок підкочує до горла, на очі навертаються сльози. Я починаю плакати. Гірко, голосно. Як в дитинстві. Більше не вмовляю себе, що все буде добре. Не обманюю, що чоловік відійде від втрати й стане на ноги. Я приречена на бідність, промерзання до кісток та хвороби й муситиму тягнути на собі чоловіка все життя.

Йду на кухню. Продовжую плакати. Мені хочеться померти від горя. Раптом відчуваю, як ззаду мене обіймають руки чоловіка. Він притискає мене до себе. 

— Не плач. Ми спробуємо. В мене є знайомі, в яких можемо позичити гроші. І де орендувати магазин я також знаю.

— А як же квартира? Ми станемо безхатьками? — Знову ридаю.

Він гладить мене по голові.

— Не станемо, бо в нас обов'язково все вийде. 

Я пригортаюся до чоловіка й завмираю. Це вперше за два роки він ожив, стрепенувся й заговорив як той Микита, якого я знаю. Весь вечір ми обговорюємо майбутній бізнес і те, як краще його вести.

Наступного ранку прокидаюся як завжди по будильнику. Готуюся вставати з ліжка й жаліти себе, та раптом згадую, що сьогодні не піду на базар. Що тепер мені взагалі не треба буде туди йти, бо ми відкриваємо власний магазин. Моє серце охоплює радість. Я повертаюся до сплячого чоловіка й починаю цілувати його у щоки й лоб. Він супиться, щось бурмоче крізь сон й намагається відмахнутися.

Сміюся. Тепер в нас все буде добре. Пригадую посиденьки з друзями, фрукти, сир, вино й обговорення чергової книги. Від щастя ледь не плескаю в долоні. Зіскакую з ліжка. Біжу на кухню й роблю собі каву. Цього разу вона здається мені смачною. А вогники у вікнах будинку навпроти казковими. Можливо янголи спеціально запалюють їх для мене, щоб вказати шлях. 

За хвилину на кухні з'являється заспаний Микита. Це вперше за останні роки він прокидається так рано. На його обличчі я бачу вже майже забутий мною вираз цікавості й водночас напруги. Роблю і йому каву. Ставлю перед ним чашку й обіймаю за шию.

— Все буде добре, — шепочу. 

Чоловік киває. Вперше не каже нічого поганого, не заперечує. 

Він збирається й виходить з квартири. Я ж сідаю на кухні й молюся, щоб його знайомі повірили в нього й дали достатню суму грошей. 

— Господи, дай мені шанс, — молюся про себе. — Усього один. Допоможи вилізти з цього болота.

А через кілька годин Микита повертається зі щасливою усмішкою на обличчі:

— Мені дали потрібну суму грошей. Але треба повернути за пів року і з відсотками.

Я його обіймаю. Потім біжу в магазин. Купую пляшку червоного вина, виноград і чорну шоколадку. Ми маємо відсвяткувати цей поворот у нашому житті й можливість змінити свою долю.

— Алло братику, — телефоную, поки стою в черзі в магазині, — я згодна. В нас є гроші. Як тільки знайдемо приміщення, можна починати завозити товар. 

— Ну і чудово, — радіє Павло. — Ми з тобою такий бізнес замутимо, що тримайся.

Я сміюся. Дай Боже, щоб так і було.

Коли повертаюся додому, чоловік вже спить. Скрутився калачиком на дивані. Видно втомився й перенервував. Але цього разу на його обличчі застиг щасливий вираз, губи складені в легку усмішку. Беру ковдру й накриваю його. Сама йду на кухню. Відкриваю штопором пляшку. Наповнюю келих. 

Підходжу до вікна. Скоро ця зима закінчиться в нашому житті. Я раптом усвідомлюю, що у зими є один великий плюс, перевага, якої немає у жодної іншої пори року. Це те, що щоб не сталося, а зима завжди закінчується й за нею приходить весна — новий початок і розквіт. Повертаюся до столу й відламую шоколадку. Підіймаю келих вверх.

— За новий початок.