Розділ 1

Я не люблю зиму. Просто терпіти не можу. І справа не в морозі, який пронизує до кісток й змушує носити на собі кілограми додаткового одягу. І навіть не в снігу чи льоді, на якому кожного разу ризикуєш впасти й щось собі зламати, а в темряві, яка окутує тебе, коли ти прокидаєшся й лягаєш спати. Павутиння безнадії й неясного майбутнього, з якого неможливо вибратися. В цей період життя стає на паузу й ти ніби застрягаєш між пеклом і Землею. Про рай навіть мова не йде.

О шостій дзеленчить будильник. Відкриваю очі — темно, хоч око виколи. З таким же успіхом я могла б прокинутися о третій ранку. Голова болить, настрою немає, тіло ломить від утоми. 

На сусідній подушці спить Микита. Я наводжу екран телефону на нього й на секунду затримую погляд. За останні два роки він осунувся, постарішав. Як і я, мабуть. Обличчя заросло щетиною, під очима пролягли синці, з'явилися перші зморшки. Волосся не стрижене, скуйовджене, з першою сивиною на скронях. 

Це і не дивно. Постійний стрес, втома, погане харчування, бо ж економимо на всьому. Ми втратили свій бізнес і тепер знову починаємо життя спочатку. Мені 43, а йому 48 — не найлегший час для старту. 

Крехчу наче стара бабуся й сповзаю з дивану. У коридорі майже пробігаю повз дзеркало, щоб в черговий раз не бачити, що ці два роки зробили зі мною. Прямую на кухню. Запалюю вогонь під чайником. Підходжу до вікна. Де-не-де світяться вікна. Місто повільно прокидається. У кожного свій біль, своя боротьба й своя історія. Моя ж історія починається не з весілля у двадцять, не з випуску в університеті, не зі взаємних обіцянок бути разом на цьому і на іншому світі й навіть не зі старту власного бізнесу. 

Моя історія починається з діагнозу безпліддя, який мені поставили два роки тому. А ще з втрати сімейного бізнесу й підлості партнерів.

Чайник починає пищати і я повертаюся зі своїх думок до реальності. Заливаю кип'ятком дешеву розчинну каву. Роблю ковток і знов занурююся в спогади.

Я наспівую щось собі під ніс, ріжу фрукти та викладаю їх на тарілку. Прийде Микита й ми з ним вип'ємо по келиху вина та поїмо фруктів і сир, який нам надіслали на пробу партнери зі Швейцарії. Потім підемо в гості до наших друзів, щоб увесь вечір обговорювати каннський фестиваль й фільми, які цього року отримали Оскар. Курити сигари, пити дорогий коньяк та вино. 

Мені подобалося моє життя. Я виходила заміж за перспективного розумного студента, який тільки починав свій бізнес з продажу сирів. І не прогадала. Відтоді я ні дня не працювала. Завдяки чому мала час читати книги, дивитися серйозні фільми, навчатися живопису. В мене були можливості ходити до косметолога й мати дорогі доглядові засоби та одяг. 

Єдине чого не вистачало — це дзвінкого дитячого сміху у будинку, сімейних посиденьок і переглядів мультиків на вихідних, походів до парку розваг. Маленького личка, яке б цілувала перед сном і кому читала б казки. Та чомусь Бог нам цього не давав. 

Цими днями ми здали всі аналізи й очікували на результат. Мій телефон завібрував. Дзвонила гінеколог і за сумісництвом подруга Алла. 

— Привіт, Алко ти не дуже вчасно. Може я тобі завтра зателефоную? — Випалюю у слухавку.

— Оксано, тут така справа… Аналізи прийшли.

Я завмираю.

— Мені дуже шкода… — Її слова відлунюють ехом. — Ти не можеш мати дітей.

— Зовсім? — Ставлю дурне питання.

— 99%

— Тобто залишається один відсоток?

— Люба, — зітхає Алла. — Я б на нього не сподівалася.

Я мовчки ковтаю сльози, які стрімкими потоками ллються по моїх щоках.

— Ви завжди можете всиновити дитину чи подумати про сурогатне материнство…

— Чоловік хоче лише свою… — кажу приречено, прощаюся й кладу слухавку.

Йду до ванної кімнати, вмиваюся й повертаюся на кухню. Продовжую нарізати фрукти, ніби нічого й не сталося. Настрою веселитися та обговорювати церемонію вручення Оскар вже немає. Та коли повертається ключ у вхідних дверях, я моментально натягую посмішку на своє обличчя й, взявши келих червоного вина, поспішаю в коридор — зустрічати коханого чоловіка…

На телефоні дзеленчить будильник. Він витягує мене зі спогадів й нагадує, що треба збиратися на роботу. Від думки про стояння на морозі упродовж цілого дня, мене тіпає. З того часу, як наш бізнес прогорів, я продаю одяг на базарі. Працюю за відсоток, ледь на життя вистачає. Микита досі шукає роботу, а зараз ще й захворів. Зітхаю і йду одягатися. Поки натягую теплі колготи та штани, тихо плачу. Моє життя було таким безтурботним колись. Нічого не передбачувало такого. Ще раз дивлюся на сплячого Микиту і виходжу за двері. 

Коли наш партнер кинув нас і ми через дурість і надмірну довірливість чоловіка опинилися без бізнесу й по вуха в боргах, наступного ранку я побачила розгубленого, безпорадного Микиту з пляшкою дорогого коньяку, яку він дістав з запасів. Чоловік сидів на стільці на кухні й задумливо дивився у вікно. 

— Що нам робити далі? — Я доторкнулася до його плеча. 

Микита здригнувся. Перелякано зиркнув на мене. Нічого не відповів й мовчки схилився над склянкою, втупившись поглядом у стіл. Він не пробував шукати роботу. Не намагався вирішити ситуацію. Відразу здався. Це вперше я побачила його слабким і безпомічним. Не було ніякого сенсу щось від нього вимагати.

— Роби щось! — трясла я його за плече пізніше, коли в нас вже закінчувалися запаси їжі в холодильнику. І я вдруге побачила той самий переляканий і безпомічний погляд. 

— Куди я піду, Оксано. Я двадцять шість років ніде не працював, лише на себе. Я нічого більше не вмію.

Мені хотілося крикнути, що він слабак. Що не любить мене, раз навіть не пробує захистити нашу родину й прикривається мною. Та я стрималася. Телефонувала своїм друзям, просила допомоги. Й тут з'ясувалося, що не такі вони мені вже й друзі й що ніхто допомогти не може. 

Мене охопила паніка, потім страх, врешті дійшло і до депресії. Я розпродала весь свій брендовий одяг, частину меблів, прикраси. Цього вистачило на пів року. Пішла працювати в магазин. Та вже через місяць виявилася недостача — пропало кілька суконь, й мені довелося віддати половину зарплатні.