Глава II Планета квіту

Я відчув дивну пустку. Тишу, що мерехтіла слабкими вібраціями.

Так виглядає смерть?

Дивно усвідомлювати це. Я ніби блукав у тумані, але в ньому не було страху. Не було того екзистенційного жаху, який супроводжує тіло за життя.

Але звідки тоді беруться думки? Невже мені, стовідсотковому атеїсту, відкриваються реальності душі та міфічного потойбіччя?

Я відкрив очі. Чи, принаймні, думав, що роблю саме це. Адже тепер зрозумів: я не здатен їх зімкнути. У мене їх більше немає.

Але я відчуваю… життя.

Безтілесна оболонка мого розуму покинула саркофаг “Екліпсу”, який, слідуючи протоколам, обережно сів на придатну твердь усередині атмосфери. Ми дісталися пункту призначення.

Покинувши ковчег, я побачив світ, якого не здатен був уявити мій уже остиглий мозок. Кришталеві шпилі, немов витесані з рожевого скла, тягнулися з темно-синього ґрунту, наче хмарочоси. Їхні гострі леза ніби прагнули розрізати межу хмар, втягнутих блакиттю у високі небеса.

Підніжжя цих велетнів було всіяне фіолетово-червоними кущами… чи травами, що стелилися монолітним килимом через ребристі пагорби, яри та впадини.

Я відчував дивну присутність. Тисячі ледь помітних сигналів овівали моє “небуття”. Ніби голоси без язиків і мови зверталися безпосередньо до моїх думок — і чим довше я їх чув, тим більше розумів. Я злякався, не через страх а радше, не розуміння. Моє нове “Я” знову опинилось за бортом Екліпсу.

Час остаточно втратив для мене сенс, розчинений у постійному відчутті та контакті. Більше не існувало точок відліку — голоду, спраги, сну чи страху.

Лише думка. Тонка, майже згасла… можливо, залишки мозкової активності розтягнуті кріостазисом?

Я спробував вдихнути — і не зміг. Це мало б налякати. Але тіло не здригнулося, бо тіла не було. Паніка не вдарила в легені, не стиснула горло, не розлилася потом по спині. Страх виявився надто тілесним, щоб вижити разом зі мною.

Я спробував згадати останнє, що бачив. Кришка капсули. Бліде світло. Голос системи. Холод, який входив у тіло терпляче й лагідно, як стара знайома смерть.

Потім — нічого. А тепер — Вавилон VI.

Моя мати називала її об’єктом перспективної колонізації. Я називав її ласкавіше, майже по-дитячому, наче скорочене ім’я могло зробити далеку планету ближчою.

Ві…

“Я торкнусь її за тебе, мамо.”

Ця обіцянка спливла в мені так несподівано, що на якусь мить я знову відчув себе людиною.

А потім побачив своє тіло. Воно лежало в капсулі — Обличчя спокійне, очі заплющені. Шкіра бліда, майже воскова, з тонкими темними лініями під нею, де кров уже давно перестала бути рухом. Руки, які колись торкалися скла ілюмінатора, тепер лежали рівно вздовж боків. Груди не підіймалися.

Я дивився на себе без огиди. Це було найстрашніше чи… найсумніше.

Не тому, що я був мертвий. А тому, що між мною і тілом уже не було того болючого зв’язку, який змусив би кричати. Я впізнавав його так, як людина впізнає старий одяг у шафі: так, це моє. Так, я колись був усередині. Але тепер — ні.

— Екліпс, — подумав я.

Голосу не було. Команда не прозвучала. Не розірвала повітря. Не торкнулась жодного сенсора.

І все ж десь у глибині корабля щось відповіло. Не словами — відлунням систем, які ще жили на мінімальному живленні. Я відчув їх як слабкі, тремтячі вогники. Реактор. Архіви. Навігація. Кріосекції.

Кріосекції. Я потягнувся до них думкою, і побачив: ряди капсул, тисячі скляних саркофагів. Люди, яких я мав привести до нового дому. Люди, з якими мав прокинутися під чужим небом. Люди, що залишили Землю, щоб не стати її попелом.

Усі тихі. Усі нерухомі.

Їхні серця зупинились задовго до прибуття. Не одночасно — ні. Катастрофи рідко бувають такими чесними. Спершу одна секція. Потім друга. Повільні збої, накопичені дрібні помилки, мікроскопічні відхилення, які ніхто не міг виправити, бо всі спали. Система боролась. Перерозподіляла енергію. Відтинала одне, щоб зберегти інше. Вигравала години. Дні. Роки.

А потім програла. Тисяча триста дві доби тому.

Я запам’ятав цю цифру одразу. Вона стала цвяхом у безтілесному розумі. Тисяча триста дві доби. Ми майже дожили. Ми померли вже біля дверей.

Я хотів заплакати, але сліз не існувало. Хотів ударити по стіні, але не мав руки. Хотів проклясти корабель, себе, долю, інженерів, усі сім відсотків невизначених факторів, але не мав рота, щоб надати гніву форму.

І тоді я вперше відчув її. Не корабель. Не себе. Планету.

Спершу це здалося шумом.

Тисячі ледь помітних сигналів, які проходили крізь мене, ніби крізь тонку тканину. Вони не були звуками. Не були словами. Навіть думками — не в людському сенсі. Це було щось до мови. До образу. До наміру.

Присутність… Вона торкалась мене обережно. Лише згодом я зрозумію, кому винен завдячувати своїм думкам, адже насправді, я би просто ніколи не “прокинувся”. Та лише зараз, я відчув ці ніжні доторки, що блукали по залишках мого розуму.

Воно досліджувало, не як хижак здобич. Не як людина, що намагається розбудити сплячого. Скоріше як коріння торкається каменя, не знаючи, чи є в ньому життя.

Я відступив — або мені здалося, що відступив. Присутність зупинилась.

Вона чекала. У цьому очікуванні не було вимоги. Лише запитання.

“Хто?”

Я не почув цього слова. Але зрозумів його.

“Хто?”

Я спробував відповісти.

“Людина.”

Слово розпалось, щойно виникло. Воно було надто вузьким. У ньому не було ні крові, ні історії, ні корабля, ні Землі, ні матері, що все життя дивилась на цю планету крізь міріади цифр.

Я спробував інакше. Я показав: Колискову. Блакитну й виснажену. Міста, що світилися вночі, наче цвіль на старій шкірі. Моря, де риба стала спогадом. Людей, які підіймали очі до неба не з молитвою, а з розрахунком. Ракети. Орбіти. Кораблі. Вавилон VI на екрані моєї матері.

Мати.

На цьому образі присутність завмерла довше. Вона торкнулась його. Не грубо. Не крадучи. Вона ніби не розуміла межі між моїм спогадом і собою, але намагалась не пошкодити його.