Глава I Зоряна мрія

Це був перший день нових амбіцій, але не перший крок у моїй подорожі. Скільки себе пам’ятаю, я мріяв зірками та беззвучною пусткою відкритого космосу. Я знав, що майбутнє людей лежить далеко за межами Землі.

Як і всі інші, я любив нашу колискову. Навіть після всіх змін що вона стерпіла, коли були отруєні моря чи розсипались попелом ліси. Вона була прекрасна як мати, що старіє каскадами зморшок, страждає хворобами старості, але залишається самою рідною на світі.

Ми зростали у страху загибелі, але він був необхідний, щоб нарешті зробити крок у здавалось недосяжну межу.

Космос… Простір між зорями, настільки великий та неосяжний, що наш мозок просто не був здатен уявити його в повній мірі. Але в нас були прилади, розрахунки та віра в щось більше. Ми бачили зірки цифрами, схемами та умовними картами. Відчували їх інфографіками тепла, світла, хімічного складу та траекторій руху. 

Весь твій світ починає сприйматись інакше, коли розумієш — що планети всього лише кам’яні піщинки посеред абсолютного нічого. У яке порівняння йде людина, якщо вона не помітна навіть на їх фоні?

Колись людству здавалось що за їх життям слідкують Боги. Лише переглядаючи незчислені відеозвіти та зображення позаатмосферної пустки я відчув для себе, чому нам завжди важливо вигадувати увагу — бо світ більше та пустіше ніж ми здатні уявити. 

Я був вдячний долі, за той час, у котрий з’явився… Не дивлячись на ехо нищівних війн та згасання нашої планети, але це був час нових амбіцій. Люди вже давно навчились запускати супутники, навіть багато разів бували на білявому Місяці, чи червоному Марсі, але лише зараз, ми відважились зробити крок за межу гравітаційної пастки нашого Сонця.

Хтось каже що ми були змушені, бо нам загрожувало вимирання й забуття… Але не для мене. Я завжди хотів цього, і зробив би за будь-яких обставин. Мені випала честь стати капітаном ковчега “Екліпс”.

Авжеж я не був один. Мій порядковий номер був останнім з очільників експедицій — тринадцятий. Але я радий, що зможу закарбувати своє ім’я в історії тих, хто одними з перших покинув Сонячну систему. 

Уявити тільки… Повести людство у міжзоряне майбутнє!

Шкода лише, що ми не вічні, і не можемо триматись в свідомості всю подорож. Хтось сказав би, що зійшов би з розуму дивитись в пустку вісім тисяч років — як раз ще стільки ж, скільки існувала відома нам цивілізація. Але я би не сидів склавши руки. Скільки можна зробити за цей час, якби не слабкість наших, хоч і генномодифікованих, але людських тіл.

Нехай так. Завдячуючи кріосну ми хочаб відчуємо себе не лише справжньою екпедицією, дослідниками нових просторів, але й подорожувальниками в часі!

І цей чудовий досвід, зі мною пройдуть ще двадцять п’ять тисяч людей. Вдуматись тільки, але я зміг би вивчити їх всіх поіменно за відсутності кріосну! Впевнений ми всі чудово поладили б. Адже тут немає випадкових особистостей, лише такі ж “божевільні” романтики як я.

Ми прямуємо до планети Вавилон VI. Вона знаходиться у чудовій системі з шести планет, котру ще на Землі я лагідно називав “Ві”. 

Цей регіон космосу неминуче повинен виявитись справжнім скарбом, адже цілих три планети тут мають схожі дані до нашої Землі! Але більше інших нашу уваги притянула саме шоста — прекрасна рубінова крапля в океані пустки, з потрібним рівнем азоту, кисню та інших речовин.

Хотіла б моя мати побачити її власними очима, адже саме вона витратила все життя на дослідження сектору та об'єкту Ві, хоч і через зображення зондів та збір міріадів аналітичних даних. Її погляд на цей світ так і залишився у цифрах…

Я торкнусь їх власними руками, на твою честь, мамо.

Століття минають для нас непомітно. На палубах зараз мабуть моторошно, жодних звуків як і по інший бік пласталевого корпусу. Можливо навіть так тихо, що будуть відчутні тремтіння реакторів.

І ось минули вже тисячоліття. Траекторія прокладена бездоганно, а наш “штучний розум” достатньо вправний щоби уникати непотрібних гравітаційних пасток.

Я знав, що більшу частину подорожі не пам’ятатиму. Вісім тисяч років — це не той час, який можна прожити, навіть якщо ти генетично змінений, навіть якщо твоє тіло витримує більше, ніж тіло людини минулого.

Ми навчилися продовжувати життя, але не навчились обманювати час.

Тому ми обманули себе. Кріосон був не просто технологією. Це була угода. Ми відмовлялись від свідомості, щоб зберегти її.

Парадокс, який здавався єдино можливим рішенням.

Час у космосі втрачав сенс. Він переставав бути чимось, що можна було відчути. Він ставав величиною, яку можна було лише порахувати.

Моя мати любила такі величини. Вона знала Вавилон VI краще, ніж будь-яку людину. Але ніколи не побачить його.

— Ти занадто багато часу проводиш з цифрами, — казав я їй.

— А ти — замало, — відповідала вона, не відводячи погляду від даних. — Світ не такий, яким ти його відчуваєш. Він такий, яким його можна виміряти.

— А якщо виміряти не все?

Вона тоді усміхнулась.

— Тоді ти ще не знайшов правильний інструмент.

Я бачив лише сни, що утворювались з моїх далеких думок та переживань.

Переді мною була темрява. Не абсолютна — космос ніколи не буває повністю порожнім. Світло далеких зірок розсипалось по ілюмінатору тонкими голками, але вони не давали відчуття простору. Лише нагадували про його існування.

Ми завжди уявляли космос як щось наповнене.

Але він був порожнім. І в цій порожнечі ми шукали сенс.

— Екліпс, — сказав я. — Виведи проекцію Вавилону VI.

Переді мною розгорнулась система. Шість планет, пов’язаних невидимими лініями гравітації. Три з них — у зоні, придатній для життя. Дані були чіткі, бездоганні, перевірені тисячі разів.

І водночас — абсолютно чужі.

— Ймовірність придатності для колонізації: дев’яносто три відсотки, — повідомила система.

— Дев’яносто три, — повторив я. — А решта сім?