20. Чужий світ.

Голубе яскраве сяйво засліпило Іві, а тоді раптово щезло й залишило по собі чорну, як ніч, темряву. Дівчина глибоко й уривчасто дихала, її тіло повністю тремтіло, сльози рвалися на зовні, але не могли вийти. В горлі застрягли слова, які так і не встигли бути вимовленими. Іві зловилася за серце й нагнулася, стримуючи невимовний біль.

Вона стояла так довгі хвилини перед тим як стала знову слабо, але бачити. Кусочки розсіяного світла пробивалися десь із шпарин над дівчиною й Іві зрозуміла, що знаходиться в якомусь приміщенні. Воно було маленьким, темним і знизу до верху захаращеним предметами, котрі Іві не могла розібрати. В двох метрах від Іві вимальовувалися обриси дверей. Дівчина пробралась до них і смикнула за клямку й двері прочинилися.

Там, за ними, була така ж напівтьма. Іві хотіла б сісти й поплакати, хотіла б відвести душу, але не могла. Вона не знала ані де знаходиться, ані чи вона там була сама. Поволі пробираючись по темному коридору й витираючи брудним рукавом очі, Іві побачила сходи доверху й миттєво пішла ними. Десь в темноті їй привидівся карг і дівчина пришвидшила рух. 

Але вийшовши східцями догори, Іві нарешті побачила сонячне світло. Воно заливало усе велике приміщення, в якому опинилась дівчина і тепер вона могла побачити, що ніяких каргів там бути не могло. То був хол якоїсь покинутої фабрики чи цеху. Увесь напів зруйнований і запилючений, він виглядав моторошно. Іві направилась до виходу й відчинивши двері, завмерла.

Там була вулиця. Звичайна жвава людська вулиця, яких було мільйони в цьому світі. На проїжджій частині їздили машини, голосно сигналячи, ходили люди з дітьми й собакми на повідках, які гавкали. Хтось голосно балакав по телефону, хтось весело сміявся, сидячи в кафе. Шум міста, від якого дівчина зовсім відвикла, вдарив її неймовірною хвилею, від чого Іві взялась за голову. Вона не вірила в те, що бачить. Просто не могла повірити.

Вона стояла так, мабуть, пів години, дивлячись на те, що вже й ніколи не сподівалась побачити й згадуючи те, що вже ніколи побачити не зможе. Намагалась призвичаїтись до голосних звуків, але їй все ще не виходило. Коли дівчину відпустив перший, але дуже тривалий шок, вона зрозуміла, що стоїть як вкопана на порозі покинутої фабрики в дуже дивному для цього світу вбранні. Люди оглядалися на неї. Опанувавши себе, Іві рушила. 

Вона йшла навмання. Потік людей був надто швидким для неї. Побачивши клаптик зелені, дівчина перейшла дорогу і, ледь не потрапивши з непривички під машину, зайшла в невеличкий сквер. Іві сіла на найближчу лавочку й просиділа там хто-зна скільки часу, аж поки якийсь бродяга не витягнув її з трансу.

- Ти де живеш? - сказав неохайний волоцюга, сідаючи біля дівчини. - Я ніколи тебе не бачив тут. Новенька?

- Ага. - кивнула головою Іві.

- Ясно. - сказав чоловік. - Ну то дивись, тут моє місце. Будеш тут просити милостиню, то не пожалію. 

- Де я? - раптом запитала Іві.

- На лавці сидиш. - здивовано відповів волоцюга, дивлячись на дивну незнайомку.

- В якому місті? Який зараз рік? 

- Ти шо, якась ненормальна? - обурливо і навіть з відразою сказав волоцюга. - А знаєш шо, сиди собі. Таким як ти і так ніхто не подасть. Прибабахнута.

Волоцюга відсахнувся від Іві й пішов собі, оглядаючись. Але саме той волоцюга і був потрібен Іві як чарівний поштовх вийти з трансу. Дівчина стала й пішла. Вона дивилась на будинки, на людей, на такі кольорові вивіски. Вона давно не бачила такої кількості яскравих кольорів. Отак шкандибаючи, Іві побачила те, що дало їй зрозуміти де вона. То було велике місто, що розташовувалось за дві години їзди від її рідного дому. Іві раптом стряхнулась і набралась мужності.

Першим ділом вона взяла себе в руки і пішла шукати ломбард, якщо вони ще існували. На щастя дівчини, таке явище ще не зникло, більше того, вони прийняли дивну срібну монету навіть не цікавлячись звідки вона походить. Іві отримала перших людських грошей.

Наступним етапом було знайти ночівлю на ніч, з чим дівчина теж справилась, щоправда не без труда. Вона довго пояснювала власнику задрипаного хостела, що вона не волоцюга, а просто людина в біді. Власник неохоче вірив дивачці в довгому потріпаному плащі, чоботях на шнуровці аж вище коліна й замурзаним від бруду обличчям. Але дівчина говорила так красномовно, що його серце розтопилося й він впустив дівчину, взявши гроші наперед.

Іві довго стояла під душем, відмиваючись. Така проста благодать як тепла протічна вода змивала з неї увесь бруд разом зі спогадами про ті корита, що їй в них приходилось митись останні п’ять років. Вимита й духмяна від людського шампуню, Іві вперше за дуже довгий час засинала на справді м’якому матраці. Єдине чого бракувало, то це цвіркунів за вікном. Виявилось, що без них Іві уже важко заснути.

Наступного дня, уже в кращому вигляді, Іві покинула хостел і пішла в магазин одягу. Дівчина не могла надивитись на своє відображення в звичайному людському вбранні, від якого вона уже відвикла. Дешева, але м'яка кофтина з капюшоном, звичайнісінькі джинси. Як вона скучила за джинсами… А найбільше скучила за кросами. Це був окремий вид задоволення, коли Іві вперше одягла їх.

Уже через годину дівчина сиділа в автобусі й дивилась як швидко пролітають дерева за вікном. Це було дивно як просто тут пересуватися. Купуєш квиток і ось ти вже мчиш на великій швидкості, зручно сидячи і навіть без вітру у вухах. Єдине, що приходилось тіснитися, бо біля неї сів товстий чоловік, але то було дрібницею. Вже зовсім скоро Іві буде вдома. 

Побачити рідний вокзал було тим, що довело Іві до щему в серці. Усе знайоме. Таке рідне, але вже давно забуте. Вона йшла вулицями, насолоджуючись тим, що знає кожен куток. Щоправда кілька будинків чомусь знесли, а деякі вулиці зовсім змінилися, але то було пустим. Вона йшла до бабусі.

Стоячи перед багатоквартирним будинком, Іві не могла змусити себе зайти всередину. Вона дивилась на нього і згадувала як востаннє звідси вийшла. “Скоро повернусь” - сказала дівчина, не підозрюючи що має на увазі цілих п'ять літ. Набравши повітря в легені, Іві пішла всередину. Серце від радості застукало, коли Іві гупала в рідні двері.