18. Інша сторона.

Того дня, коли Іві прокинулась після першої процедури, вона відчула як в ній щось змінилося. Вона не могла пояснити ані що, ані як, але дівчина відчувала це. Король Арден терпеливо їй пояснював що таке трапляється, коли магічно втручатися в будову тіла, але Іві це не заспокоювало.

- Скільки нам таких процедур ще треба зробити? - запиталась Іві, згадуючи вчорашній вечір і мимоволі ніяковіючи.

- Кожен день аж поки магічна отрута не вийде з тебе повністю. - відповів Арден, сидячи біля ліжка Іві. - Це може зайняти місяці.

- Кожен день? - ахнула здивована дівчина. 

- Твоя рана задавнена. - пояснив король. - Якби ти прийшла одразу, то це могло б зайняти всього тиждень. 

- Але ж це так багато…

- Я знаю, це дуже дивні відчуття, коли до тебе втручаються. - розуміюче кивнув головою Арден. - Я і сам себе лікував. Це ще неприємніше, бо не виходить просто заснути й перестати відчувати щось. Та і це лікування забирає багато сил в тебе, та вони відновляться. Головне багато відпочивати, добре їсти і бажано прогулюватись. 

- На вулиці зима. - відповіла дівчина, дивлячись у вікно. 

- В мене є чудовий зимовий сад, я не розказував? 

- Ні.

- Я обов’язково покажу тобі його, коли наберешся сил. - пообіцяв король.

- Гаразд. - знітилась дівчина. 

День за днем минав і вже через тиждень Іві побачила перші плоди лікування: пляма на її животі зменшилась. Це було невелике зрушення, але вона раділа, що процедури були недаремними. До самих процедур вона ставилась як до такого собі вечірнього ритуалу. День в день Іві спусказалась з королем до підземелля й лягала на той престіл. День в день король розстібав ті ґудзики. І кожного ранку Іві просиналась уже в своєму ліжку. Це все ще було дивним, незручним і трохи ніяковим, але дівчина поставилась до цього як до необхідності. 

Не враховуючи вечірнього ритуалу, Іві не мала більше жодних зобов’язаностей в замку. Уже за тиждень їй стали набридати стіни своїх покоїв, а боки стали боліти від постійного лежання в ліжку. Вперше Іві захотіла вийти. Таким чином дівчина опинилася в залі на спільній вечері з Арденом та Фландіром. 

- Як здоров’я, малечо? - запитав добродушно Фландір, всідаючись до столу. - Я думав, ти ніколи не виповзеш зі своїх покоїв.

- Мені стає краще, дякую. - розгубилась Іві від такої простоти.

- О, не тільки тобі. - багатозначно сказав Фландір, киваючи в сторону короля.

- Перестань, Фліне. - і собі всміхнувся Арден. - Ти змушуєш її ніяковіти. 

- Справді? - вдавано запитав Фландір. - Ну гаразд-гаразд. Як тобі замок, Іві? Ард уже все показав?

- Ну, я бачила вашу святиню, - відповіла дівчина, колупаючи їжу в тарелі. - Трохи коридорів і ось залу сьогодні побачила.

- Ну це вже нікуди не годиться, Арде. - обурено сказав Фландір, розводячи руками. - Покажи їй нашу бібліотеку чи зимовий сад. Чи тобі краще одразу в зброярню, Іві?

- Я б не відмовилась. - всміхнулась дівчина, вловлюючи жарт.

- Ну, для зброярні Іві ще занадто слабка… - протягнув задумливо король. - А от зимовий сад…

З легкої подачі Фландіра, наступного дня Іві крокувала поруч з королем по великому скляному приміщенню. Воно було всипане трояндами, різноманітними кущами й деревцями, яких Іві ніколи не бачила раніше. Дівчина крутила головою, а король лиш тихо спостерігав за нею. 

- Тут гарно. - сказала Іві.

- Гарніше, ніж в Дарелаї? - звів брову Арден.

- Не перебільшуй. - всміхнулась Іві.

- Чому ти взагалі залишилась там? - запитав король, сідаючи на лаву між звисаючих рослин і показуючи дівчині на місце біля себе.

- Я уже розказувала. - відповіла Іві, всідаючись поруч із драконом, але на відстані. - Я просто прийшла туди одного дня й не змогла піти.

- Це я знаю, але не можу зрозуміти. - замислено сказав Арден, закладаючи рука за руку. - Дивись, я розумію чому ти втекла з Аркрейну, а потім і з Айдейлу. Розумію чому так довго мандрувала в пошуках порталів. Але не розумію чому коли вирішила осісти, то залишилась в незнайомому Дарелаї, а не повернулась до Айдейлу. На той момент ти вже мала знати, що я тебе не шукаю. До того ж тут в тебе було пригріте місце, куди ти завжди могла повернутись. Ренельда й Теодор дуже люблять тебе. Хіба тобі не хотілось до них?

- Хотілось. - зізналась дівчина, перебираючи тонкими пальцями свою довгу косу. - Я люблю Ренні й Тео. Мені подобається їхня хатина, мій квітник. Можливо я б і хотіла прожити там ціле життя в розміреному темпі та спокої. Я думала про те, щоб повернутись, але Дарелай… Ти ж бачив які там простори? Ті безкраї ліси й гори. Люди, які живуть собі як хочуть, не турбуючись про те, хто і що подумає. Вони дали мені шанс не просто бути дівчинкою, якій потрібно скоріше знайти пару й копатись з дітьми, а робити те, що я люблю. Вони дали мені змогу стати кимось більшим, аніж я сама від себе очікувала. Їх не цікавило чому я брала коня й куди скакала на ньому. Я могла прокинутись зранку й піти, а повернутись на наступний день. Ця дика природа, серед якої відчуваєш себе вільною. Так, я відчувала себе там вільною…

- Ти воістинну найскладніша з усіх жінок, яких я коли-небудь зустрічав. - заворожено сказав Арден, дивлячись в палаючі оченята Іві. 

- Чому? 

- Тому що твої бажання не можна преподати тобі на блюдечку. - пояснив свої думки Арден. - Якби ти хотіла золота, я б тобі його дав. Якби ти хотіла новий замок, я б тобі його збудував. Ти хочеш того, чого не можна дати тобі, не відпустивши...

Арден, побачивши що Іві це не відлякує, став періодично водити її до зимового саду. Він не торкався її, не силував щось розказувати. Іноді вони просто двоє мовчали, слухаючи дзюркіт маленького фонтанчику, а іноді розмова сама текла, наче й не було тих років безглуздих переслідувань. Коли Іві уже окріпла, Арден провів її кожним куточком замку, намагаючись прогнати її темні й неприємні спогади. Показав бібліотеку, яка припала Іві до душі. Арден вивів її навіть Дряконячий Зуб, де дівчина здивувала його.