17. Там, де й починалося.

То був сніжний січневий вечір, коли король Арден виносив на руках Іві з карети в дворі свого замку. Сніжинки повільно опускались їй на обличчя, а король лиш міцніше закутував в ковдру свою невамогу ношу й притискав її до свого серця. 

- Виходила звідси ще в кайданах, а повертаюсь уже на руках. Доля вміє робити злі жарти. - промимрила тихо Іві, поки король ніс її до замку. 

- Тобі нема чого хвилюватися, Іві. - запевнив король. - Тепер ти в безпеці.

- Аякже. - невесело всміхнулась Іві. - Надіюсь, Ви хоч не додумаєтесь поселити мене до тієї самої кімнати.

- Її більше нема. Я спалив її.

- Ви зробили що? - ледь чутно перепитала Іві.

- Спалив її до тла. - повторив король. - Тепер там кабінет Фландіра.

- А ще мене називали божевільною…

Арден заносив Іві до замку й навіть не турбувався про те, що половина прислуги збіглась до вікон. Та сама прислуга стояла вишикувана в холі Аркрейну й схилила голову перед королем як тільки він зайшов, але жоден з них не вимовив ні слова й не виказав жодної емоції. 

Король ніс Іві довгими сходами догори, а потім нарешті зайшов в котрусь з кімнат й опустив свою ношу на пухкі подушки. Іві тремтіла чи то від холоду, чи то від недугу. Арден дивився в її затягнуті сірою димкою очі й дивувався чи взагалі вона бачить хоч щось. 

- Зніміть з неї холодну ковдру. - скомандував Арден до прислуги. - Заверніть в перину. Принесіть відра, води й чистих рушників. Я зараз повернусь. 

Іві чула як навколо відбувається метушня, але вже майже не бачила її. Тепла перина зовсім не гріла й Іві здивувалась чи у всіх драконячих оселях така холоднеча. Дівчина була вже готова провалитись в черговий сон, як міцні руки короля припідняли її голову й піднесли чашу до уст. 

- Пий, Іві. - чи то попросив, чи то наказав король.

- Що це? - запитала дівчина. - Якесь зілля, що паралізує мене і Ви зможете наробити собі своїх нащадків?

- Ні, солодкий ель. - зіронізував Арден. - Забудь ти про нащадків. Ти обіцяла слухатись, тому пий, Іві.

- Ну раз ель… - сказала дівчина і відсьорбнула з чаші.

Питво було гірким та неприємним. Іві уже було несила пити його, та король невблаганно заливав рідину всередину. Коли чаша опустіла, Іві видихнула з полегшенням. Король опустив її знову на подушки. Та за кілька хвилин Іві зрозуміла, що питво було лише початком. Її живіт так скрутило, що дівчина аж застогнала. Здавалось, наче всі нутрощі перевертаються всередині, намагаючись покинути тіло. 

- Ви казали, що не болітиме… - простогнала Іві в темноту.

- Я думав, ти знала й гірший біль. - відповів десь зовсім близько Арден. - Потерпи, Іві, тобі стане легше. 

Іві крутилась й корчилась в приступах болі. Її тіло вивертало, в легенях бракло повітря, а до горла підступала тошнота. Король тримав її за руку й погладжував по чолу, чим навіть дратував дівчину. Єдине, чого вона хотіла, то це щоб все поскоріше закінчилось.

- Ще трішки, мила. - промовляв Арден. 

- Ардене, мене болить. - стогнала Іві.

- Я знаю, Іві, але так треба. - говорив король, витираючи піт з її чола. - Ти в мене сильна, Іві, ти справишся. 

- Арде, я більше не можу, ти чуєш мене?! - Іві уже не підбирала слів.

- Можеш, мила, ти все можеш.

Тошнота, яка крутилась в Іві уже в горлі, раптом стала рватись на волю й король, побачивши це, швидко підхопив дівчину на руки. Він переклав її на землю на м’які килими і не випускаючи з рук, підніс обличчям до відра. Чорна липка рідина стала виливатись із Іві. Дівчину вивертало навиворіть, вихлюпуючи з неї всю погань, що так довго мучила її. Тіло билось в приступах тошноти, випльовуючи чорні останки. Шлунок боляче скорочувався.

Коли останній рвотний поклик пройшов, тіло Іві раптом обм’якло і біль відступив. Король обережно перевернув Іві обличчям до себе й відкинув їй пасмо з чола. Іві дивилась на нього страшенно втомленим, але вже цілком ясним поглядом.

- Ти молодець, Іві. - сказав король, ніжно поцілувавши її в чоло. - На сьогодні з тебе досить. Пора відпочити.

Іві чула як її ставлять м’які подушки, бачила як гаснуть факели. Блаженний спокій наступив і дівчина провалилася в перший, не затямарений видіннями, глибокий сон. 

Ранок для Іві чомусь став несподіванкою. Вона наче й пам’ятала усі події попереднього вечора, та коли проснулась усеодно здивувалась від побаченого. Замість простої дерев’яної стелі перед нею височіло кам’яне склепіння з великим світильником з сотнею свічок і пудровий балдахін над ліжком. Іві навіть кинуло в праведний жах, бо найгірший її кошмар справдився, але тоді дівчина опанувала себе й заспокоїлась.

Іві припіднялась на подушках і зрозуміла, що їй легше. Суттєво легше. Вперше за вже дуже довгий час у неї були сили не лише для того щоб самотужки сісти, а навіть щоб повільно пересуватися. Першим ділом вона кинулась до вікна й розсунула важкі завіси навстіж, щоб переконатися у відсутності ґрат. Їх там і справді не було, тож Іві видихнула. Оглянувши покої, дівчина відмітила що вони були геть іншими, ніж решта замку. В ніжних та світлих тонах, вони були затишними. Уся підлога була встелена теплими шкурами. Не виглядало, що Арден збирався запроторити її знову до темниці або ще чого. Принаймні про це свідчила відсутність прислуги чи гвардійців в її покоях. Іві спокійно сіла на край великого ліжка.

Десь всередині вона картала себе за те, що спокусилась на пропозицію Ардена повернути її додому. Вона мала б бути обачнішою, знаючи на що здатен король. Та з іншого боку, Іві уже не була тією дев’ятнадцятирічною переляканою дівчинкою, котра потрапила в зовсім чужий для неї світ. Тепер вона знала правила, за котрими тут грають, знала на що здатна вона сама. У Іві були сили захиститись, навіть від короля. І якщо у неї справді є шанс повернутись знову додому, то було б великою помилкою навіть не спробувати ризикнути заради своєї найбільшої мети.

Іві довго сиділа роздумуючи й перевіряючи очима кожен куток просторої кімнати. Ніхто до неї не приходив, ніхто не заглядав. Втомившись розглядати покої, Іві вирішила перевірити останню деталь, котра її турбувала. Обережно опустивши клямку вхідних дверей, Іві прочинила їх і, на свій подив, вона побачила, що двері не замкнені, а ззовні немає варти. Арден вкотре дотримався свого слова. Лише один самотній вартовий в кінці доволі довгого коридору. Але як тільки він побачив дівчину, одразу ж постукав в двері, біля яких стояв, і звідти вилетів не хто інший, як сам король.