15. Шлях.

У фортеці тривав безперервний злагоджений рух. Хтось носив припаси з комор, хтось перев’язував поранених. Багато людей просто лежали потомленими попід стінами кам’яниці. Цілу ніч король Арден вирішував невідкладні справи й навіть допомагав своїми руками на рівні із своїм народом. Іві ніде не було видно.

Щоразу король поглядом намагався виловити тендітну і таку знайому фігурку серед метушні люду, але вона як крізь землю провалилась. Арден підозрював, що дівчина аж надто занята своїми справами, та десь всередині він всеодно сподівався рано чи пізно знову перетнутись з нею. Але для чого? Дракон і сам не міг відповісти на своє запитання, хоча десь всередині розумів, що хотів б ще раз глянути на ту, котра так докорінно змінилась. А може це він лише зараз розгледів її.

Коли перший промінчик сонця освітив стіни фортеці, люди Дарелайну стали пакуватися надворі. Поранені стогнали, діти плакали, возів катастрофічно не вистачало. Людей клали штабелями один на одного, аби лиш не покидати на призволящу і страшну смерть. 

Король Арден стояв в самій гущавині людського натовпу й говорив із Фландіром та Ігленом, коли краєм ока він побачив як на сусідній віз, поміж інших поранених, кладуть маленьке й тоненьке тіло дівчини. То була Іві. За ніч хтось недбало, але вимив її, і навіть передягнув у чисте. Дівчина лежала нерухомо.

- Іві? - невільно вирвалось в короля. 

- Бідолашна… - протягнув Іглен, підходячи до возу. - Вона так мужньо трималася, що я навіть не знав яка глибока її рана. Якби знав, то відправив б її одразу до лікаря. А вона сама себе перебинтувала і слова нікому не сказала. Мені треба було головою думати. Зрозуміло ж що кілька днів скачки до драйн, а потім важкий бій скосять її. Лиш б вона вижила… 

- У неї сильний жар. - сказав Фландір, обережно прикладаючи руку до блідого дівочого чола. - Її б загорнути у щось тепле. Стільки крові втратила.

- У нас немає більше нічого. - безпорадно знизав плечима Іглен. - Стільки поранених, ми не можемо справитись. Її вимили й промили рану. Сподіваюсь, вона протягне до першого села. Їй б в ліжко.

Король Арден ще якусь мить дивився на жахливу картину, де дівоче тіло потопало між тілами інших воїнів. Десь всередині дракона розгорілась битва вагань, та зрештою мозок капітулював перед незрозумілими поривами і король обережно взяв Іві з воза на руки. Її тіло виявилось майже невагомим для нього. Дівчина безсвідомо простогнала. 

- Ваша Величносте? - здивувався Іглен, дивлячись на короля.

- Не залишати ж ваш скарб помирати ось так. - відповів рішуче Арден, тримаючи дівчину. - На моєму коні їй буде краще. Принаймні сухіше й тепліше. 

- Ваша милосердність не знає меж, мій королю. - з захопленням відовів Іглен, дивлячись на свого благородного короля. - Звичайно їй так буде краще, якщо Ви не проти й Ваша дружина не образиться.

- О ні, вона точно не образиться. - дивакувато засміявся Арден і поніс дівчину до свого коня.

Обережно всадивши Іві на Швидкого, Арден сам забрався на нього, сідаючи позаду. Дівчину він посадив собі майже на коліна, перекинувши обдиві її ноги на один бік. Іві трусило від гарячки. Арден загорнув її в свого плаща й притиснув до грудей, поклавши свою руку на поранене місце. Іві заспокоїлась. Вона була такою крихітною й безпорадною для нього, що Арден здивувався як він не побачив в ній цього раніше. 

Колона людей рушила. Арден зі своєю свитою йшов на чолі. Поруч із ним прямував Фландір. Йшли вони довго, а Іві все не приходила до тями. Її безвільне тіло було закутаним в міцні обійми короля і здавалось, що сама дівчина витає десь далеко від Дарелаю. Уся увага Ардена сконцентрувалася лише на ній одній. Ще ніколи його так не хвилювала якась гарячка в простої людини.

Коли після короткого обіднього привалу колона рушила далі, Іві раптом зарухалась. Сама дівчина не чула й не бачила нічого, лиш відчувала запах хвойного лісу, який оточив її свідомість. Вона відчувала як її міцніше закутують й ніжно погладжують по голові. Відчувала тепло, яким її оточили. І ніякого болю. Лише хвоя і глибокий спокій, в якому вона розчинилась. Та раптом десь на краю свідомості проскочила думка про те, що в Дарелаї немає жодного хвойного дерева. І саме ця думка, наче рятівна соломинка, повернула Іві до реальності, від чого дівчина аж привідкрила очі. 

Перед очима вона побачила лише чоловічі широкі груди, одягнені в чорний, з срібним вишиттям, камзол. На її ребрах, під накидкою, лежала величезна міцна долоня. А ще той самий запах хвої, який вона востаннє чула ще в замку Аркрейн, прикутою до ліжка. Пазл склався й Іві затряслась, як осиковий лист. Вона не знала від чого її трясло більше: чи від лихоманки, чи від страху перед тим, що чекає її попереду, чи від сильної злості від своєї безпорадності.

- Твоє серце зараз вискочить з грудей. - низький голос короля Ардена почувся прямо біля вуха дівчини, від чого та аж сіпнулась.

- Відпустіть. - нажахане й ледь чутне вирвалось від Іві.

- Якщо я відпущу тебе, то ти впадеш. - спокійно відповів король.

- Відпустіть. - лиш тремтячим голосом повторювала Іві, яка не мала сили навіть власну голову підвести, не те, щоб хоч якось зарадити такій прикрій ситуації.

- Хочеш їхати на возі з живими трупами? - запитав погрозливо король. - З них тече кров, піт і сеча. Я б на твоєму місці не рипався.

- Заберіть свою руку. - крізь зуби процідила Іві.

- Яку? Ось цю? - король на мить забрав руку з ребер дівчини і сильний біль став пронизувати тіло, аж поки Арден не повернув руку назад. - Сподобалось? Гадаю, так краще. 

Іві замовчала й ще сильніше затремтіла. Її тіло було настільки виснаженим, що усі сили спрямувались на те, щоб просто дихати. Вона спробувала хоча б відірвати голову від драконячих грудей, а натомість лиш посунула її на кілька сантиметрів. Хотіла сказати королю, що йому краще викинути її на узбіччя, бо вона усеодно не скориться, але слова застрягли в горлі від усвідомлення власного безсилля. Стало так прикро, що ще мить і дівчина несподівано для себе розплакалась гіркими сльозами.

Арден оторопів. Його ніколи не хвилювали дівочі сльози, бо він завжди вважав їх або надмірною емоційністю, або способом маніпуляції. Жоден його нерв не реагував на ті горошинки, які навіть найпристойніші леді випускали в його присутності. І він волів робити так й надалі, та не міг, бо цього разу плакала та, котра ще ніколи не робила цього перед ним. Вона не плакала ні в темниці, ні коли стрибала з мосту на вірну смерть, ні коли відважно билася із каргами. Жодної сльозинки не зронила ця сильна дівчина аж дотепер, коли опинилася безпорадною й беззахисною в його руках. Вона мужньо пройшла вогонь та воду, з гордістю дивилася в обличчя смерті, і лише зараз вперше плакала як мале, загублене дитя. Легко дивитись на сльози слабких, та майже неможливо дивитися як плачуть сильні. Серце короля безжально стиснулося від болю.