12. Дарелай.

Багато води спливло з того часу як Іві покинула каньйон. Пройшло рівно чотири роки, як король Арден своєю ж кров’ю підписав лист свободи для дівчини. Тоді ще Іві не знала що його слово було правдивим.

Бредучи вже не перший день по кам’янистому дну каньйону, дівчина постійно оглядалась назад. Здавалось, що з хвилини на хвилину король Арден примчить на крилах тьми й повідомить що передумав. Але він не приходив, як і жоден з його підлеглих. То була важка мандрівка для Іві, бо тоді дівчина не знала достеменно що робити зі своєю свободою і чи точно вона в неї є. Сам каньйон теж не додавав рішучості, бо скільки б Іві не брела по ньому, нічого не змінювалось. Високі скелі обабіч поступово зменшувались, та все ще залишались надто великими, аби вибратись. Єдиною відрадою була ріка, яка давала воду і рибу. Лише завдяки ній Іві й вижила. А ще завдяки тому, що пам’ятала: цей шлях вона обрала сама, отже потрібно було пройти його до кінця. 

Та навіть найважчі мандрівки колись закінчуються і коли дівчина нарешті вибралась із каньйону, вона добрячу годину лежала в ще зеленій м'якій траві. Тоді дівчина роздумувала про те, що буде далі. Коли ти живеш в чужому світі й на чужій незвіданій землі, ти не маєш гадки ані куди йти, ані що робити. Саме тоді Іві зрозуміла як сильно вона хоче додому. Невільно згадалась затишна квартирка, де вона мешкала з бабусею. Бабуся Зоя… Як вона там? Мабуть, вони із Сергієм уже давно обійшли усі лікарні, морги, й поліцейські відділки. Раптом Іві зрозуміла, що скучила навіть за Антоніною Іванівною. Вона віддала б все, щоб опинитись там, де все знайоме й зрозуміле. На тому моменті Іві рвучко підвелась. Перед нею лежало ціле королівство і якщо вірити королю Нареліону, у ньому цілком могли критись таємниці, що віднесли б Іві додому. Їй однаково більше не було ні від кого тікати, ні до кого спішити. Очі Іві загорілись і вона пішла.

Іві йшла довго. Цілих два роки вона бродила по землях королівства людей та драконів, стоптуючи незвідані стежки. Спершу дівчина взялась за те, щоб забезпечити себе й повернулась до того, що вона вміла найкраще: дивувати місцевих своїми байками й розповідями. Та цих коштів було надто мало, тож згодом дівчина стала торгувати рідкісними травами й матеріалами, які здобувала в найвіддаленіших місцях. А в таких місцях Іві бувала чимало. 

Першою її далекою мандрівкою стали Шипчасті Гори. За словами короля Нареліона, саме за ними розташовувався ще один портал. Та оскільки він був на землях невідомих їй каргів, дівчина не могла податись туди. Та десь жевріла надія, що якщо за горами є портал, то можливо й в самих горах знайдеться ще один. Та поїздка виявилась безплідною, якщо не враховувати рідкісних трав, котрі Іві привезла із собою й заробила чимало монет. Гори виявились справді шипчастими й не під силу пішому мандрівнику. 

Тоді дівчина вирішила обійти їх із західної сторони, щоб заглянути за край. Так Іві попала на землі, де мешкали дракони. Добре, що до того часу дівчина встигла придбати собі гарного коня, бо відстані між драконячими поселеннями були воістину безмежними. Але й та мандрівка виявилась даремною. Власне, як і всі наступні.

Іноді дівчина задумувалась чи не даремно пустилась вона у ці мандри. Бажання завернути до єдиного знайомого у королівстві їй місця, Айдейлу, раз у раз відвідувало Іві. Їй б хоч одним оком глянути на Ренні та Тео, дізнатись як вони. Та Іві не стала ризикувати, підходячи так близько до замку Аркрейн. Вона не знала точно чи відпустив її король, чи все ще шукає. І випробовувати долю їй не хотілось.

Так Іві бродила землями, кидаючись із краю в край. Вона розпитувала людей, шукала легенди, слухала розповіді найстаріших. Дівчина заходила в такі пустельні землі, що здавалось, наче вона там була єдиною живою душою на багато кілометрів навколо. І так її носило світом аж поки Іві не потрапила в, без перебільшення, навіддаленіший край королівста людей та драконів, Дарелай. 

Той край був розташований на північно-східному кордоні королівства і ховався між зелених, вкритих густим лісом, гір. Якби Іві хотіла дійти до нього на початку свого мандрівного життя, то, мабуть, звернула б ще на половині шляху, так далеко заховався Дарелай. Та після двох років мандрів Іві уже не лякали ані далекі відстані, ані безлюдність земель. На той час вона вже вміла виживати й обходитись найменшим. Вона вміла скакати на коні так, наче була народжена вершником й користуватись луком так, наче то було продовження її руки.

І коли Іві врешті добралась до Дарелаю, вона на мить застигла. Серед красоти незайманих гір та лісів лежало одиноке місто з величною кам’яною фортецею на високому пагорбі. Тоді Іві ще не знала що Дарелай вкраде її серце раз і назавжди та змусить покинути мандри.

Іві не могла точно відповісти чим покорив її Дарелай. Можливо тим, що коли вона вперше в’їхала до міста ніхто не витріщався на її штани. Усім було байдуже хто вона й чому не носить спідницю. Ніхто не питався чому вона приїхала і звідки. Іві просто з’явилась там і Дарелай прийняв її.

Спершу дівчина жила в єдиному на ціле місто заїзді, де збирались усі охочі випити й поговорити. Іві мала що розказати місцевим і вони залюбки слухали її. Тоді Іві дізналась, що про Дарелай уже давно всі забули на “великій землі”, як любили говорити самі мешканці. Річ була у тім, що Дарелай мав насправді унікальне розташування на кордоні двох королівств: драйн та Недоторканого. І якщо з драйнами кордон був зовсім короткий, то більшість дарелайського краю прилягало до Недорканого.

Королівство із дивною назвою неабияк зацікавило Іві, але на її превеликий жаль ніхто не зміг відповісти на цілком логічні запитання. Та дещо дівчині вдалось дізнатись. Недоторкане було навіть не королівством, а радше землями, бо ніхто там не жив. Чому воно стало недоторканим ніхто не знав, але уже з незапам’ятних часів жодне створіння, за винятком тварин, не ступало туди й не збиралось ступати. Це правило було настільки святим, що навіть карги дотримувались його.