10. Драйни.

- У мене є дві новини: добра та погана. - протараторив Фландір, вриваючись до королівського кабінету.

- Давай спершу погану. - промимрив замучений король, схилившись над паперами.

- Легше буде почати з доброї. Евеліну знайшли. - виклав на одному диханні Фландір, спираючись обома руками на письмовий стіл.

- Знайшли? - король Арден нарешті відрвався від паперів і підвів голову вверх. - Як? Де? Коли?

- Ніколи не повірш. Біля Лару.

- Як її туди занесло? - гучно видихнув король.

- Очевидно, Евеліна дуже сильно хотіла від тебе втекти. - невесело посміхнувся Фландір, але продовжив. - Один з гвардійців низького рангу запримітив її в селищі недалеко від Лару. Він цілий тиждень непомітно волочився за нею, шукаючи можливості повідомити когось і не втратити її з поля зору. Така можливість наступила тільки в самому Ларі і як тільки місцевий капітан гвардії отримав звістку, вони пішли затримувати її, як ти й просив. Та в дівчинки виявились спритні ніжки й оце, - Фландір вивалив на стіл пошарпаний наплічник. - Все, що вдалось здобути. 

- Як все? - ошелешено мовив король, витрясаючи наплічника.

На стіл повивалювалась вся амуніція Іві, котру дівчина так довго назбирувала. Король шалено перебирав руками речі Іві, наче шукав там чогось особливого, та натомість знаходив мотузки, ножі, дрібні харчові припаси, фляги з водою, кілька змінних одежин.   

- Де вона? - коротко запитав король, глянувши другу в очі.

- А ось це погана новина. - скривився Фландір. - Евеліна якимось дивом втекла із міста на чужому коні. Гвардія пустилась в погоню, але змогла наздогнати втікачку тільки під кордоном. Та вже було запізно, бо Евеліна перестрибнула через Великий Каньйон.

- Евеліна зробила що? - король трусанув головою, наче сказана інформація не могла налізти йому на голову.

- Вкрала коня, пустилась в погоню і перескочила каньйон. - підсумував Фландір, подумки готуючись до бурі. 

- Тобто ти зараз говориш мені. - голос короля став поступово підвищуватись, - Що моя дружина, Евеліна Аркрейн, в руках драйн?!

- Саме так. - кивнув головою Фландір, розуміючи що короля вже не спинити. 

- Якого чортового біса вона попхалась туди! - кричав Арден, попутно скидуючи усі предмети зі свого столу. - Я приб’ю її! Я задушу її як тільки побачу! Як вона могла взагалі перестрибнути бісовий каньйон? Скажи мені, Фліне, яка нормальна людина стрибне над такою висотою та ще й на територію диявольський драйн? Перша королева, що викрала коня!  Вона навіжена! Божевільна!

- Ардене, зупинись. - Фландір стукав друга по плечу, намагаючись зупинити, та король лютував.

- Я знайду її! Зв’яжу! Закрию рот кляпом! Небеса святі, коли це взагалі сталося?

- П’ять днів тому. Дорога з Лару далека…

- П’ять днів! - викрикнув король і ляснув себе по чолі. - Та за ці п’ять днів від неї вже навіть останків не залишилось! Напади на мене чорна ніч, та з неї мокрого місця вже за двадцять хвилин, мабуть, не було. 

Раптом король Арден зупинився. Він важко дихав і на мить йому здалось, що він задихнеться. Тишина заполонила кабінет.

- Викликай драконячу гвардію, через годину виступаємо. - грубим і владним тоном промовив Арден. - Надсилай королівського вісника до Мосту прямо зараз. Нехай сповістить Нареліона про мій приїзд. Передайте йому, що якщо з її голови впала хоч одна волосина, то я не лишу каменя на камені від їхнього лігва.

- Арде, я думаю…

- Що ти думаєш, Фліне? - льодяним тоном запитав король. - Що мені потрібно покинути свою дружину в лігві тих паскуд, щоб не наражати ціле королівство на війну? 

- Ні, друже. - посміхнувся Фландір. - Я думаю, що вперше за дуже довгий час я повністю з тобою згоден.

Іві стояла в оглушливій темноті й тремтіла від страху, все ще тримаючи звірка на руках. Рик істот котився громом під склепінням густющих темних дерев. Ніч здавалась такою глухою, наче всі зорі й місяць згасли. Очиська витріщались, не кліпаючи.

Раптом Іві зрозуміла, що тваринка в її руках має такі самі бліді очі. Повільно й плавно Іві опустила невідоме створіння на землю, даючи зрозуміти, що не збиралась кривдити маля. Рев став гулкішим. Та маля, замість того, щоб піти до своїх страхітливих родичів, притулилось до дівочої ноги й стало об неї тертись, наче кошення. В одну мить оглушливий рев стих.

Поступово стало вертатись світло місячного сяйва і разом з ним Іві стала бачити з ким має справу. Тих створінь було важко описати хоч якимось відомим словом, та найбільше пасувало б - вовкулаки. То були трьохметрові звірі з мускулистими тулубами, довгими міцними кінцівками й спотвореними вовчими головами. На їхніх тілах не було жодного натяку на шерсть, а лиш темно-сіра груба шкіра. Маленький звір, котрого ще секунду тому тримала Іві був точною копією, за вийнятком розміру й наявності сірої густої шерсті в малого. Іві нервово сковтнула.

Раптом звір, що стояв по центру став поступово зменшуватись в розмірах і дивно деформуватись аж поки з нього не сформувалась цілком людська подоба, принаймні так тоді здалось Іві. За ним повторили інші. Іві не могла добре розгледіти істот, бо після дивовижного перевтілення всі вони опинились в чорних плащах аж додолу й з насунутими каптурами на обличчях. Усі як один були худорлявими й високими. В того, що по центру, красувалась бліда корона на голові. 

Чи то кілька місяців в чужому світі, чи то страх перед лицем невідомого, та Іві збагнула, що перед нею стоїть король і дівчина незграбно вклонилась йому. Король вклонився у відповідь й заговорив лунким голосом, що такого ще Іві не чула за життя. Він розливався ехом по цілому лісу, відбивався від дерев й линув аж до безмежності.

- Хто ти? - задав начебто просте питання король.

- Я… - затнулась Іві. - Я людина. 

- Це я бачу. - ехо знову пролилось лісом. - Та як звати людину переді мною?

- Іві.

- Іві-і-і. - протягнула істота. - Коротке ім’я, але гарне. Мене звати Нареліон, король драйн.