9. В пошуках.

- Як пропала?! - король Арден вкотре лютував за своїм письмовим столом.

- Евеліну не бачили вже кілька днів і... - спокійно відповів Фландір, який вже покинув надії достукатись до серця друга.

- Можливо вона сидить в тій халупі й не висовується? - король поспішно перебив друга. - Хіба вона не цим займалася останніми днями? Звідки вам знати, що її там більше немає?

- Ми теж так думали. - хмикнув Фландір. - Але коли мені доповіли про деталі, то я зрозумів, що вона справді пропала. Розумієш, раніше Евеліна сиділа вдома, але її всеодно бачили. Іноді в дверях, іноді у вікні. Зрідка вона виходила й на вулицю, наприклад, принести води. Але потім її не стало. Зовсім не стало. А судячи по старих, які ходили темніше грозової хмари, я зробив висновок, що дівчина точно покинула їх. І тоді я…

- Вислати гвардійців до них! - гримнув король по столу. - Детально опитати. Нехай розкажуть усе, що знають. Опитати сусідів. Опитати усіх!

- Та ти дасиш мені договорити чи ні?! - гаркнув до того спокійний Фландір. - Уже опитали. Поки ти був у справах, я прийняв це рішення за тебе, щоб не втрачати часу. Нема її. Пропала.

- Як пропала? - знову задав те саме питання король, але вже повільно опускаючись на стілець.

- Ось так. - потиснув плечима Фландір. - Старі виявились приємними людьми й радо нас прийняли, якщо хочеш знати. Я сам особисто пішов до них з гвардійцями. Теодор та Ренельда сказали що то була їхня небога, Іві. 

- Іві? - здивувався король. - Та яка вона їм, до дідька, небога?!

- Так, Іві. - провадив Фландір байдужим голосом. - Мабуть, скоротила від Евеліни, щоб її важче було знайти. Розумна дівчина. Старі сказали, що вона сама прийшла до них, а оскільки у них дуже багато небожів, котрих вони й не пам’ятають, то вони радо прийняли її. Вони усіх приймають в себе вдома. Те саме сказали й сусіди. Здається, ці двоє гребуть додому усе знедолене, що бачуть. Та жінка знахарка, тому я не здивований, що у них в будинку часто бувають невідомі гості. Навіть коли ми прийшли, там валявся якийсь побитий молодик, якого Ренельда…

- Куди вона пішла? - король вкотре перебив друга. - Куди поділася Евеліна?

- Вони не знають. - розвів руками Фландір. - Чотири дні тому вона просто попрощалась із ними й пішла, не сказавши куди. 

- Брешуть! - розлютився король.

- Не брешуть. - спокійно відповів Фландір. - Я емпат, чи ти забув?

- Чотири дні… - протягнув король і взявся обома руками за голову. 

- Якщо ти хочеш знати, то Ренельда і Теодор дуже гарно відгукувались про Евеліну. - додав Фландір, дивлячись кудись у стелю. - Сказали, що дуже мила й добра дівчина. На початку була страшно хвороблива, але коли очухалась, то стала їм помічницею. Казали що навіть спала з їхньою коровою, коли та захворіла. Не знаю як це помогло корові чи їм, але про це вони теж не брехали. Старі сильно сумують за нею.

- Відправити гвардію на пошуки. - втомлено сказав король, дослухавши проповідь Фландіра. - Перевернути кожен камінчик, поки не знайдуть її. 

- Перестань, Арде. - завівся Фландір. - Ти знаєш скільки шуму підійметься? Я вже і так ризикнув, пішовши на відкритий допит. Добре, що сусіди радо прийняли гроші за мовчання, а старі й задарма погодились зробити усе для улюбленої “небоги”. Уяви собі, король, який щойно одружився, перевертає королівство, щоб знайти якусь невідому дівку. Цього ти хочеш? Твоє репутація тільки відновилась, не руйнуй її!

- Фліне, я хочу знайти її. Мені байдуже як. - твердо сказав король.

- Для чого?! - раптом спалахнув Фландір. - Для чого тобі руйнувати все? Ти не хотів Евеліни від самого початку, ти злився на неї так, що бідолашна ледь руки на себе не наклала. Хотів, щоб вона зникла й не доставляла проблем і дівчина справді зникла. Жила собі тихенько мирним життям, та тебе злило навіть те, що вона ходить в тебе перед носом. І ось вона знову втікає в тебе з-під носа. Хіба не цього ти хотів, Арде?! Вдумайся, для чого тобі шукати її, якщо Евеліна тобі непотрібна?! Не хочеш возитись із нею, не хочеш відпустити її! Чого ти хочеш, королю?

- Хочу знайти її. - король підвів очі на свого друга й поглянув таким поглядом, який не стерпить жодних заперечень. - Відправити гвардію.

- Ти божевільний. - кинув Фландір, виходячи з кабінету. 

Іві сиділа на копиці сіна й жувала червоне яблуко, сік якого стікав їй по руках. Те яблуко, то було єдине, що їй світить з’їсти за сьогоднішній день, якщо вона не поспішить дістатись найближчого селища до темноти. Та в той момент Іві ніяк не хотілось іти. Жовтневе сонце лагідно гладило дівчину своїми промінчиками по обличчю й спокушало на мить відкинутись на спину й заснути приємним денним сном. Іві різко трусанула головю й злізла з копиці від гріха подалі. Потрібно було йти.

За майже два місяці в дорозі Іві засвоїла кілька важливих уроків. Урок перший - не засинати будь-де. Той урок вона засвоїла доволі рано, коли заснула від втоми на возі із незнайомцями, а прокинулась без жодного гроша в кишені. Урок був гірким, зате помічним. Більше Іві не засинала. Дівчина навіть усміхнулась, коли згадала того воза. Згадала як зловила його, коли він виїжджав із Айдейлу й попросилась підсісти, бо їй по дорозі. То було смішно, бо в той момент дівчина навіть не запитала куди той віз прямує. Того дня їй було байдуже, як і самому керманичу, якому байдуже було завжди, лиш б платили. Віз їхав кілька днів, а Іві так і не спитала куди він йде. Тільки коли попереду замайоріло велике місто, схоже на Айдейл, дівчина розпрощалася з попутниками. 

Вже тоді вона розуміла, що велике місто для неї не стане прихистком. Якщо її шукають, а вона в цьому була впевнена, то шукатимуть у великих містах. І хоча там можна було б легко злитись із натовпом, Іві не ризикувала, пам’ятаючи гіркий досвід Айдейлу. Так само безперспективно виглядали маленькі селища. З одного боку вони були безпечними, бо хто шукатиме її серед сотні сіл, та з іншого боку загубитись серед селян було важче. Люди прискіпливо слідкували б за незнайомкою, а зайва увага була зовсім не тим, що потрібно Іві. Тож вихід залишався лише один: йти.