8. Біжи.

- Це була вона, Фліне, кажу тобі! - король Арден звично сидів за своїм письмовим столом і крутив перо в руках. - Вона, тільки без своїх кучерів. Обрізала, щоб я не знайшов її! Ось чому її вже два місяці не можуть знайти ні живою, ні мертовю!

- Не розумію, це радість чи злість на твоєму обличчі? - посміхнувся Фландір.

- Це здивування, друже. - відповів король. - Я б радше очікував, що вона загине десь або принаймні втече так далеко, як зможе. А це дівчисько сиділо в мене прямо під носом увесь цей час!

- Вона була там, де ти викинув її. - Фландір виглядав розслабленим. - Чого ти сподівався від людини, яка не знала нашого світу? Ти викинув її на єдину дорогу, яка вела до Айдейлу. Туди вона й пішла.

- Та це нерозумно, розумієш? - не вгавав король. - Якби хотіла сховатись, то сховалась б подалі.

- А як на мене дуже розумно. - знову посміхнувся Фландір. - Ти ж не шукав її там, отже план спрацював. Принаймні погано шукав. 

- Але тепер, коли я знаю що вона в Айдейлі, їй не сховатись. - рішуче мовив король. - Чому її досі не знайшли?

- Шукають, друже, шукають. - ліниво протягнув Фландір. - Твоя дружина, очевидно, дуже не хоче аби її знайшли. Та й ми не можемо піти у відкритий розшук, бо тоді полізуть питання, а вони нам непотрібні.

- Погано шукають! Вже цілий тиждень пройшов. Клянусь, якщо вони не знайдуть її завтра, то я власноруч… - короля Ардена перебив наполегливий стук в двері. - Заходьте!

- Ваша Величносте, - на порозі з’явився гвардієць, який шанобливо вклонився, а тоді продовжив, - Її знайшли.

- Знайшли? - Фландір оглянувся й здивовано підвів брову. - Де?

- Викладай все, що знаєш. - нетерпляче скомандував король.

- Дівчина проживає в старенької пари на околицях Айдейлу. Виглядає, що вона там мешкає уже доволі давно, бо її зв’язок із господарями дому доволі теплий. Її помітили, коли та порпалась в квітнику. Як ви й наказали, жоден з гвардійців не подав вигляду, що шукає її, та дівчина всеодно сполошилась і втекла до будинку. Хатина небагата, про господарів достеменно нічого невідомо. Вони не були ніколи затримані, не порушували законів. Накажете розпитати сусідів?

- Не потрібно. - похитав головою король. - Принаймні не зараз. Викличемо підозри серед народу тільки після мого “весілля”. Стежте за нею й не зводьте очей. Робіть це без обладунків. Якщо потрібно, залучіть людей, аби не викликати підозри. Доповідайте про кожен крок. Ви вільні.

- Дякую, Ваша Величносте. - гвардієць вклонився й покинув кабінет.

- Що думаєш робити? - майже глузливо запитав Фландір, вдивляючись в очі свого короля.

- Не знаю… - король приклав руку до чола. - В моїй голові не вкладається. Порпалась в квітнику, так він сказав? Тобто королівські покої гірші за халупку на околицях? Сиділа б вона тут і проблем б не було. А що тепер? Притягнути її назад - повториться історія двомісячної давності. Забути й відпустити, коли вона розгулює прямісінько під моїм носом? Не знаю, Фліне, не знаю. Мабуть, найкращим буде поки що чекати й спостерігати.

- А що робити з Мірабеллою? 

- А що з нею робити? - не зрозумів питання король Арден. - Вона чудово справилась зі своєю роллю. Сидить собі й вишиває зараз, мабуть. Чи займається чимось іншим, чим зазвичай займаються леді. 

- Вона просила про спільну вечерю з тобою. 

- Надішліть їй букет. Великий. Минулого разу це спрацювало.

Іві пощастило того дня вибратись із площі незаміченою. Зіграло на руку й те, що король першим зійшов з помосту й зник з поля зору. Дівчина заспокоювала себе, що король не впізнав її, бо хіба ж він так просто розвернувся й пішов б? Вона достеменно не знала. 

Було нестерпним слухати цілісіньку дорогу до дому, а потім ще й вдома, плітки про найбільшу новину десятиліття. Тео та Ренні обговорювали короля, королеву, їхні вбрання, як вони дивились один на одного й кожнісіньке слово Ардена. 

- Тобі не сподобався наш королі, Іві? - запитав Тео уже на кухні. - Ти його бачила раніше?

- Він якийсь занадто темний. - буркнула дівчина, даючи знати, що їй це нецікаво.

- Ну хіба ж так говорять про короля? - розсміявся Тео. - Можна сказати, що він похмурий, це так. Можливо навіть злегка страхітливий, але ж не темний!

- Чого він взагалі такий великий? - не втерпіла дівчина. - Він ж роздавити може свою королеву.

- О, люба, хіба дракон таке зробить. - тут вже розсміялась і Ренні. - Вона в найнадійніших і люблячих руках цілого королівства. Їх ж з’єднала арка.

- О так, саме люблячим він і виглядає. - закотила очі Іві.

- Ти занадто молода, щоб пам’ятати ті часи, коли король Арден витягнув нас із кровопроливної війни. - втрутився знову Тео. - Він може здаватись не надто привітним, це правда. Він суворий і непохитний, бо таким його зробила довга служба воїна. Але він єдиний, хто зміг принести мир на наші землі. І нехай у нас нема пишних балів, нехай король виходить до народу рідко й промовляє скупу промову, все, аби ти, дитя, ніколи не зустріла каргів. 

- Хто такі карги? - одразу ж не втрималась Іві.

- Ось бачиш, ти навіть не знаєш хто вони. Так воно і має бути завдяки нашому королю. - Тео лагідно погладив дівчину по голові. - Тому я дуже радий, що король Арден нарешті зустрів свою королеву. Він так довго чекав на неї.

- А яка вона красуня! - підхопила Ренні. - Така крихітна біля нього й король навіть здався щасливішим, ніж зазвичай. Евеліна Аркрейн! Звучить! В тебе були такі ж коси як у неї, якби ти їх не обстригла здуру, Іві.

Для Іві було нестерпним слухати вихваляння короля і його королеви. Ще більш нестерпним було чути своє ім’я з королівською приставкою Аркрейн. “Господи, та чого ж він не міг взяти собі цілковито іншу дівчину?” - думала Іві. Та найбільше її мучив страх, що по неї прийдуть. Цей страх загнав дівчину в свою кімнату і їй здалось, що вона більше ніколи з неї не вийде.

Так тривав цілий тиждень. Іві боялась виходити з дому, тому посилалась то на видуману хворобу, то на погане самопочуття. Та Ренні була майстерною знахаркою і могла точно й напевне сказати, що Іві цілком здорова. Жінці здавалось, що то всього лиш від перехвилювання перед великим натовпом, тож старенька намагалась усіма силами випхати дівчину з дому, щоб допомогти їй не зачахнути. Найдальше, куди Іві погодилась йти, це квітник біля хатини, про що вона майже одразу пожаліла. Двійко гвардійців ледь затримали свій погляд на Іві, та цього було достатньо для дівчини щоб відчути недобре.