7. Тріщина.

Минуло уже два місяці з того дня, як Ренні та Тео знайшли свою найкращу знахідку в брудній калюжі. Дівчина настільки прижилась у їхньому домі, що здавалось, наче вона там була завжди. Ренні не могла натішитись помічниці. Іві робила усе. Коли Тео приволік додому ще одного побитого знедоленого, Іві разом з Ренельдою допомагала його виходити. Коли захворіла корова, годувальниця сім’ї, Іві ледь не спала в хліві, аби лиш корівка стала на ноги. Однієї ночі Тео тихесенько прошепотів до дружини: “Добре, що вона в нас є”. І Ренні була цілком згідною.

Єдине, що хвилювало пару - Іві не хотіла виходити з дому. Перший раз Ренні ледь не насилу витягла дівчину до місцевої кравчині, щоб відшити кілька простеньких нарядів. Іві ж наполягала, що обійдеться тими сукнями, що є вдома. Це геть було не схоже на молоду дівчину, котра мала б тягнутись до міського життя. Та Іві це було нецікаво.

Зрештою Іві не змогла довго відсиджуватись в чотирьох стінах і, рад не рад, а їй приходилось виходити в люди. Айдейл виявився напрочуд великим містом, де центральна частина складалась із двоповерхових будинків й кам’яних вуличок, а околиці походили на звичайнісіньке село. Дівчина здогадувалась, що саме це місто вона бачила крізь вікно королівських покоїв в той день, коли вперше потрапила в цей світ. Той день вона воліа не згадувати, як і всі наступні.

Та розуміючи, що від реальності не сховатись за спідницею Ренні, Іві намагалась дізнатись якомога більше про світ, в якому опинилась. Вона читала книжки, та найбільше любила розповіді старенької, бо та розказувала так, наче й сама це все пережила.

- Колись дракони й люди були окремими королівствами. - протягнула Ренні, працюючи над черговим покривалом. - Та наш спільний ворог об’єднав нас і з того часу ми є нероздільними, як кажуть при дворі. Хоча я з цим посперечалась б, бо історія каже, що дракони насилу покорили людей. Мабуть, тому в нас королі лише дракони, та й знать теж. І живем ми нарізно. За замком Аркрейн не знайти жодного людського поселення, лише дракончі міста, що розкидані на шалених відстанях один від одного. А по цю сторону ми, люди, що звикли жити купніше. І лише Айдейл став містом, де живуть і люди, і дракони. Наче єдиний доказ того, що ми неподільні. Та на місці людей я б не жалілась, бо бути під захистом драконів це щастя, по правді кажучи. Самі ми б не змогли.

Іві уже змирилась із тим фактом, що цей світ містить драконів. В королівському дворі вона про це взагалі не думала, а якщо й думала, то гадала, що це вигадки. Та зараз вона вже не сумнівалась у словах Ренні, бо й сама переконалась в них. Як б це неймовірно не звучало, та Іві на власні очі бачила драконів. Їх можна було зауважити, якщо пильно дивитись у сторону замка. Там, високо у небі, раз у раз з’являлись крилаті цятки й Іві точно знала, що то не птахи. Як злітали місцеві дракони, Іві й гадки не мала. Можливо, вони відходили на велику відстань від Айдейлу, щоб не лякати місцевих людей. Іві не питалась. Та з часом вона навчилась відрізняти людей та драконів в людські подобі і це пояснило чому в замку усі були такими великими. Драконів було геть неважко відрізнити, адже всі вони були мінімум на півтора голови вищими й на півметра ширшими. Навіть жінки. Та Іві нечасто бачила їх, бо в Айдейлі дракони переважно жили у центральній частині, а туди дівчина старалась не йти.

Життя текло своїм шляхом. Літні дні повільно тягнулися, наближаючись до осені. Іві все частіше засинала з думкою, що цей світ не такий злий. Звісно, їй було важко звикнутись. Бракувало водопроводу, електрики, інтернету й штанів для жінок, які було неприйнято носити. Та після тортур в королівському замку Іві відчувала себе щасливою, коли засинала в чистій постелі у запаху троянд, що доносився із вулиці. Як мало потрібно людині для щастя. Намагалась лише не думати про бабусю Зою. То був єдиний момент, із яким Іві не могла змиритись. Як там вона? Чи шукає її? Господи, якби ж можна було подзвонити хоч на секунду й сказати, що вона жива. Згадала навіть про Сергія. І ці роздуми раз у раз штовхали Іві до думки, що їй пора шукати шлях додому.

Напередодні першого дня осені, Ренні повернулась додому із місцевого ринку. Вона, як завжди заклопотана, влетіла до кухоньки й бадьорим голосом оголосила добру новину:

- Король прибуде в Айдейл! - гукнула вона. - Першого дня осені. Народ скликає. Мабуть, є для нас добра вістка!

Іві зблідла. По спині пробігли мурахи, а руки зрадливо затремтіли. Дівчина багато розпитувала в Ренні й Тео про місто, про людей, зрештою про ціле королівство, та ніколи не питала про короля. Вона хотіла стерти його з пам’яті, забути як страшний сон.

- Дитино, що з тобою? - Ренні поглянула на перелякану Іві. - Це просто збір, нічого більше. Знаю, ти боїшся натовпів і хотіла б зачахнути тут, серед бур’янів і рослин, але не можна ховатись до кінця життя.

- Бабусю Ренні, я, мабуть, не піду. - почала Іві, збираючись всіма силами відкрутитись від небажаного дійства. - Я і так не любила йти до міста, а тут всі жителі зберуться. Ти ж знаєш як мені важко це. Та й одягнути не маю що. - тиснула на болюче місце дівчина. - Я однаково не є жителем Айдейлу, тож думаю, що мені не обов’язково йти.

- Ох! - скрикнула старенька, театрально хапаючись за серце. - Не є жителем Айдейлу, каже! Ось так значить?

- Ну бабусю, ти ж знаєш, що я не хочу. - Іві жалібно дивилась на стареньку, намагаючись зіграти на сердечних струнах. - Це не для мене. 

- Для тебе, не для тебе, та ти повинна піти. - Ренні перестала розігрувати серцевий напад і набула звичної напускної суворості. - Ти живеш тут вже понад два місяці, усі сусіди тебе знають як нашу небогу. Я і так важко пояснюю їм чому така красива й молода дівчина не вилазить із квітника, а пояснити чому ти не з’явилась на королівський збір буде неможливо. Люди питатимуться, пліткуватимуть. Власне, для цього ми й збираємось на тих зборах. І самі збори вже хтозна скільки часу не проводились. Це однозначно велика подія і ти, люба, як частина цього міста, повинна взяти в ній участь.