6. Привіт, світ.

Опинившись за стінами замку Евеліна все ще не могла повірити, що король відпустив її. Чи викинув, якщо бути точним. Ще більше дівчина здивувалась, коли вартові провели її до воріт в мурі й безперешкодно випустили її назовні. І Евеліна пішла, не оглядаючись. 

Спершу дівчину гнав страх, що за нею пуститься погоня, тож вона швидким кроком йшла єдиною дорогою. Та зовсім скоро Евеліні стало зрозуміло, що ніхто її не наздоганяє й ніхто не женеться, тож дівчина збавила темп. Раптом вона відчула майже непереборну втому й знесилення. Муки останніх днів дались взнаки як тільки страх відпустив Евеліну і в момент їй здалось, що ноги ось-ось підкосяться й не втримають її. 

На вулиці стояла літня ніч. І хоча зазвичай літо мало б бути теплим в тих краях, та того пізнього вечора збиралось на дощ. Пронизливий вітер обтріпував нічну сорочку Евеліни, яка трусилась від холоду й усього пережитого. Одна за одною краплинки стали опускатись на землю аж поки не переросли в справжнісіньку зливу. Знесилена Евеліна раптом спинилась й впала на коліна. Сльози текли щоками, зливаючись із проливним дощем. 

Отак на краю дороги Евеліна мала б усі шанси замерзнути на смерть від проливного дощу, чи померти від знесилення або ж бути просто загриженою дикими тваринами. Та доля посміхнулась бідолашній і її, ледь притомну, знайшли в калюжі на узбіччі. Кінь, запряжений у віз, спинився прямо біля дівчини й двоє його пасажирів спустились на землю, щоб глянути на знахідку.

- Господи, Теодоре, та це ж дівчина! - скрикнув жіночий голос десь над вухом Евеліни. - Вона жива, Тео! Що з нею сталося?

- Нічого доброго, Ренні. - почувся сиплий голос й Евеліну обережно перевернули на спину міцні чоловічі руки. - Поглянь на мотузки навколо рук і ніг. Вона явно в біді.

- Ой лишенько! - зойкнула жіночка. - Ми не можемо її тут залишити. Вона до ранку не доживе!

- Послухай, Ренні, - почав лагідно чоловік. - Ми допомагаємо усім потребуючим, але ця дівчина виглядає підозріло. Занадто близько до королівського замку. Я б не хотів мати проблем із королівством…

- Тео, облиш! - жінка, здавалось, уже все вирішила. - Ми допомагаємо всім. Давай грузи її на воза, поки нас тут не побачили. Як тебе звати, мила?

- Іві. - майже беззвучно прошепотіла Евеліна.

Ані того дня, ані всі наступні, Евеліна не могла сказати точно чому обрала саме таке дивне скорочення від свого імені, Іві. Та зрештою дівчина не пожаліла, що не назвала свого справжнього імені. Могла б назватись Ліною, як то було в її попередньому житті, та дівчина ніколи не любила коли її так називали. Тож для Теодора з Ренельдою вона стала не ким інакшим, як Іві.

Самі ж Теодор та Ренельда виявились найдобродушнішими людьми, яких доводилось зустрічати Евеліні в обох світах разом взятими. Ця вже немолода пара привезла замордовану дівчину до свого будинку й стала опікуватись нею, наче рідною. Теодор носив воду, а Ренелдьа безперервно обтирала Евеліну, аби в тієї пропав жар. Запах трав розливався невелечкою кімнаткою, в котрій оселили Евеліну, а маленька свічка рівно горіла на столику. Ренельда тієї ночі не зімкнула очей і одне небо бачило як сильно вона старалась, щоб дівчина пережила ніч. І її старання були виправданими.

Наступного ранку гарячка облишилиа Евеліну, та темниця й тривале голодування дались взнаки й дівчина не вставала. Вона й не розмовляла, а старенькі не розпитувались. Ренні прийняла правильне рішення залишити дівчину в спокої, бо ніхто не знав яких бід вона зазнала. Та Евеліна не ставала не один день. Її худорляве тіло мертвонно лежало на білих простинях й іноді здавалось, що дівчина віддала Богу душу. Тільки очі видавали, що дівчина все ще тут. Але й ті дивились в порожнечу. Ночами вона тихо плакала.

Евеліна лежала й намагалась зрозуміти чому. Чому вона все ще жива, якщо могла спокійно собі померти на узбіччі. Чому вартові в’язниці так вчасно побачили її отруєння і чому вона взагалі вступила в те кляте голубе сяйво. Якби ж повернути час назад, то вона б і з бабусиного дому того ранку не виходила. Але жодні з цих роздумів не допомагали дівчині зібратись докупи, а лише тривожили душу. Могло бути багато інших варіантів, але дівчина опинилась саме в тому, де вона у великому чужому світі сама самісінька. Десь глибоко вона жаліла, що Теодор та Ренельда знайшли її.

Минули дні, перш ніж стурбована Ренельда зрозуміла, що вона лікує зовсім не те, що болить. І жінка постукала в двері Евеліни, готуючись до тяжкої розмови.

- Доброго ранку, Іві. - прошепотіла жінка, та Евеліна навіть головою не повернула, перебуваючи десь глибоко в прірві своїх переживань. - Я хотіла б поговорити з тобою, люба. 

Ренельда легко торкнулась руки дівчини, щоб привернути її увагу. Евеліна усі ці дні й не дивилась у вічі старенький, та цього разу її відчужений і мертвий погляд нарешті звернувся до жінки. Ренельда застигла, та змогла опанувати себе.

- Я не питала тебе хто ти й звідки взялась. Не питала що сталось і чому ти опинилась на тій дорозі. І не питатиму, люба. Та я більше не здатна дивитись як ти, бідне дитя, сама себе з’їдаєш ізсередини. Не знаю що тобі довелось пережити, але знаю що точно не можна себе зараз картати за це. Можливо ти не хочеш бути тут і зараз, можливо ти загубилась і не знаєш як знайтись, можливо ти не знаєш що робити, та це зовсім не означає, що варто переставати йти чи боротись. Твоє життя в тебе лише одне і якщо доля підкинула тобі саме такий шлях, то знайди сили хоча б спробувати пройти його до кінця. Життя вартує того, щоб жити його.

Вийшовши з кімнати Евеліни, Ренельда знала, що дівчина почула її. Все ще повністю байдужа й слабка, вона лежала й дивилась пустим поглядом, та десь всередині Ренельда зуміла розгледіти слабкий проблиск в її очах. Старенька навіть не здогадувалась, що цю іскру вона запалила майже повторюючи слова Евеліниної бабусі. Та й звідки їй було про це знати. 

Наступного дня, коли Ренні сиділа на кухні й чистила фасолю, вона почула скрип дверей, а за ним тихі кроки босих ніг. То була Евеліна, котра вперше за тиждень вийшла за межі маленької кімнатки й зараз стояла з широко розплющеними очима та розглядала будинок. Вона дивилась так, наче бачила його вперше, хоча провела тут довгих сім днів. Невеличка кухня, з’єднана з вітальнею, а з неї вихід у декілька інших кімнат. Скромно, зате чисто й затишно. Й усюди розписані глечики, виткані покривала й сушені квіти. Тонкий промінчик сонця торкнувся Евеліниного обличчя й дівчина раптом, наче вперше, відчула тепло.