5. Пан або пропав.

- І як, темниця спрацювала? - Фландір сидів в кабінеті короля Ардена і саркастично вдивлявся в другове обличчя.

- Не встигла прокинутись, як зібралась викинутись у вікно. - хмикнув король, підписуючи купи паперів на своєму столі.

- Як дивно. - продовжував Фландір. - Хто б міг подумати що після темниці твоя дружина не стане тебе любити сильніше.

- Мені не потрібна любов. Тільки нащадки.

- Візьмеш її прямо там, зв’язаною на ліжку?

- Якщо не схаменеться, то саме так і буде.

- А що скажеш своєму королівству? - не вгавав Фландір. - Весілля лорда Престлена через тиждень і кілька десятків драконів побачать на шлюбній арці новонаписане ім’я свого короля й незнайомки. Чи ти думаєш ваш запис перестане світитись до того часу? Воно світитиметься ще кілька місяців, не менше. 

- Я думав ти цим займаєшся? - король відірвався від паперів і питально глянув на друга. - Знайшли когось?

- Знайшли. - похмуро відповів Фландір й глянув у вікно. - Мірабелла Левінтон, дочка одного з небагатих лордів десь за горами на забитому краю твого королівства. Дракониця, ти ж іншого не стерпиш. З вигляду дуже схожа на Евеліну, хіба що трішки повніша й вища. Свою дружину ти зморив так, що мало де знайдеш таких хворобливо кістлявих.

- Фліне! 

- Гаразд-гаразд! - Фландір підняв руки догори. - Загалом, вона цілком піде на Евеліну, якщо не вдивлятись. Та зрештою справжню королеву ніхто в очі не бачив, окрім твої слуг, а вони мовчатимуть аж до скону.

- Коли вона прибуде? - король не відводив погляду від паперів.

- Коли її батьку заплатять. Той ще скнара. Навіть не став думати ані секунди, коли йшлось про короля і шестизначні суми. Та й молодиця не те, щоб засмутилась.

- Ось і чудово. - Арден поклав перо й навіть всміхнувся. - Відправте йому гроші й доставте дівчину.

- Я думав, ми чекаємо на прогрес із Евеліною… 

- Там не буде швидкого прогресу, Фландіре. - король знову спохмурнів. - Я ж казав тобі, що вона намагалась із вікна вистрибнути. 

- Але ти не прикладаєш зусиль!

- Я роблю все, що в інтересах королівства. - король був непохитний. - От побачиш, вона набавиться в гордість, а тоді рано чи пізно скориться й буде нам спокій. А поки дівчина викидає вибрики, то краще їй не з’являтись на людях. Ізабелла, чи як там її, буде найкращим варіантом для тимчасової підміни королеви.

Лежачи в ліжку й дивлячись на світлу стелю годинами, Евеліна думала про те, що сумує за темницею. Там вона могла принаймні ходити або спробувати вмерти. Тут у неї був лише один варіант: існувати. Прислуга, що стояла обабіч ліжка, була не надто говірка й Евеліна раділа цьому. Дівчина вирішила не йти на контакт з прислужниками короля й закрилась в собі. Найкращим рішенням було спати. Та навіть сон не рятував повністю, бо раз за разом у ньому з’являвся ненависний король. Іноді Евеліна не могла відрізнити де сон, а де жахлива реальність, яка мала б ось-ось настати.

В такому стані для Евеліни пройшли дні, перш ніж королівський лікар після детального огляду під її спідницею заявив, що “дівчинка готова”. І це був як грім серед ясного неба. Звісно Евевліна знала що це означає для неї, та вона аж ніяк не очікувала що король з’явиться того ж вечора.

Він зайшов до покоїв так, наче там нікого й не було. Слуги ввічливо поклонились й мовчки покинули приміщення. Евеліна затремтіла. Звісно, король бачив це. І бачив як її ледь не вирвало чи то від страху, чи то від ненависті. Та він зробив вигляд, наче й зовсім не помітив цього, скинув свій камзол на стілець й обернувся нарешті до Евеліни.

В її очах можна було прочитати таку палітру емоцій, що здавалось людина не може відчувати все це одночасно. Злість, страх, ненависть, приреченість, відчуженість і безпорадність. Серце короля зрадливо стиснулось вдруге.

- Ми можемо зробити це як нормальна пара, якщо ти раптом передумала відвертатись від долі. - спокійно промовив король.

- Краще вмерти. - гордо відповіла дівчина, хоча усе її тіло видавало в якому страху вона перебуває.

- Ну як хочеш. - сказав король і став наближатись на Евеліну.

Евеліна не пручалась коли король наближався до неї, бо знала що це не подіє. Не намагалась кричати, бо знала що ніхто їй не допоможе. Вона з викликом і відчаєм дивилась на страхітливого великого чоловіка, який наближався до неї. Десь ще жевріла надія, що він не зробить цього з нею, не так принаймні. Та ця надія випарувалась коли чоловік заліз на білі простині й навис над бідолашною. Евеліна відвернулась. Він нахилився нижче. І в цей момент дівчина стала задихатись. 

Спершу король Арден подумав, що Евеліна симулює, та дуже швидко він зрозумів, що вона не просто задихається, а давиться чимось, що застрягло в неї в горлі. Бідолашна видавала страшні звуки й корчилась від задухи, але стримувала поклики відкашляти сторонній предмет, що не давав їй дихнути. Король Арден не став ані секунди думати. Швидким рухом від підскочив до камзолу й дістав ніж, котрим відрізав усі шнурки, якими дівчина була прив’язана до ліжка. Не гаючи часу, король обхопив дівчину іззаду попід руки, перехилив її лицем донизу й став сильно натискати на грудну клітку, намагаючись попомгти Евеліні. І це спрацювало. За третім разом дівчині із горла вирвалось те, що заважало їй дихати: клуб її ж волосся.

Король Арден, схвильований і здивований, застиг на мить все ще тримаючи Евеліну попід руки. Він дивився на клуб її ж волосся й не міг повірити власним очам. Та ця недовга мить дала Евеліні шанс вхопити вазу, що стояла на столику біля ліжка. Наступної ж миті ця ваза розбилась об голову короля, а сама Евелеіна опинилась в іншому краю кімнати. Вона стояла, притиснувши гострий уламок вази до своєї пульсуючої артерії на шиї й скажено дивилась на короля, з голови якого тонкою цівкою струменіла кров.

Картина, яка розгорнулась в одних із покоїв королівського замку була геть незвичайною. Закривавлений могутній король і маленька дівчинка, що стояла в міліметрі від власного самогубства. Обоє дивились із ненавистю. На порозі покоїв з’явилась варта, а король зробив крок вперед, та голос Евеліни спинив їх: