4. Полон.

Король Арден спинився упівоберта біля виходу. Його очі холодом спопеляли дівчину, яка ще секунду тому не могла й слова докупи зліпити, а зараз стояла з випрямленою спиною й дивилась йому у вічі. В її очах був страх, та окрім нього король зумів розгледіти рішучість.

- Перепрошую? - король звів брову в очікуванні, що дівча злякається.

- Я не згідна з Вашим планом. - все ще твердо мовила Евеліна. - Ви пробачте мене, та я не належу ані цьому світу, ані Вашому королівству. Якщо Ви не можете мене повернути, то я знайду шлях самотужки. А щодо лакеїв, кравчинь та нащадків, то Вам прийдеться знайти іншу дружину.

В кімнаті запанувала така густа тиша, що повітря застигло. Король Арден не звик до відмов.

- Усім вийти! - раптом гаркнув він і всі присутні з швидкістю світла випарувались з приміщення, залишаючи дівчиину із монстром сам на сам. - Послухай сюди, неслухняне дівчисько, я не торгуватись з тобою прийшов. Мене не цікавить ані як ти сюди попала, ані хто ти така і тим більше байдуже чого ти там хочеш. Наскільки я знаю, ніхто не штовхав тебе до порталу і на твоє нещастя ти опинилась саме під аркою. Не маю ані найменшого поняття як предки могли прийняти тебе за мою дружину, та тепер ти належиш лише мені і робитимеш те, що скажу я. Зрозуміла?

- Ні. - знову тихо, але впевнено злетіло з уст дівчини, чим ще більше розлютило короля.

- У тебе немає вибору! - Арден насунувся на дівчину так, що їй стало важко дихати.

- У мене завжди є вибір! 

- Не цього разу, дівчисько! - король продовжував наступати. - Народиш мені нащадків і замкну тебе в найвіддаленішому найтемнішому замку, якщо не навчишся приймати слово короля як закон.

- Не народжу! Не буду! Краще помру! - Евеліну раптом взяла така злість, що дівчина аж ногою тупнула.

Король раптом перестав насуватись й завмер в півметрі від дівчини. Вона була на дві голови від нього нижчою й тоненькою, як молоде деревце. Її білокуре довге волосся порозліталося в усі боки, а великі очі витріщилися на нього з такою лютю, якої він аж ніяк не міг від неї очікувати. Раптом захотілось стерти її в порох, щоб більше не няньчитись й не завдавати собі проблем. Та вбити власну дружину було не під силу королю, навіть якщо він бажав цього усім своїм серцем. Та провчити дівчину вартувало.

- Варта! - гукнув король у напрямку дверей й двоє в обладунках тут як тут з’явились на порозі. - В темницю її!

Спершу темниця здавалась не таким поганим варіантом для Евеліни, враховуючи що тут вона нарешті опинилась сам на сам із собою й без присутності злісного короля. Дівчина навіть не пручалась, коли її цілком обережно вели за ґрати. Та вже за годину її шкіра вкрилась сиротами, а темна й вузька камера стала тиснути на голову. Їй було страшно.

Дівчина ходила туди-сюди по вузькому приміщенню й безперервно прокручувала останні події в себе в голові. Нажаль, вона не могла відповісти на жодне з питань, котрі так мучили її. Не знала вона нічогісінько ані про портал, ані про весільну арку, і ще досі не відала де саме вона опинилась. Та дівчина точно знала одне: король, що назвав її дружиною, не збирається ані повертати її, ані відпускати. Евеліна не знала достеменно чи збрехав їй король Арден про неможливість повернення, та навіть якщо це була правда, то його покої й замок були останнім місцем, де дівчина хотіла б провести рештки свого життя.

Краплини, що скрапували десь в пітьмі, викликали нервовий тік. Кам’яні брили замість стін й тупотіння щурів, як підозрювала Евеліна, викликали бажання щодуху дряпатись на стелю. Холод і морок зводили з розуму. Та найбільше лякало майбутнє, котре вимальовувалось перед Евеліною. І дівчина поступово впадала у відчай. Вона не знала скільки часу уже пройшло, бо в клятому підземеллі години застигали. Вона не знала чи прийде хтось за нею й тим більше не знала чи хоче вона аби хтось прийшов. Та єдине, що врешті зрозуміла Евеліна було те, що вона будь-якою ціною не стане коритись королю. Краще було уже не жити, аніж жити із безжальним звіром. 

І саме в момент, коли дівчина безсило ковтала гіркі сльози, їй на очі натрапив малесенький згорточок в найтемнішому куті камери. І раптом дівчину осінило.

В кабінеті короля Ардена лютував Фландір. Він рідко піднімав голос на свого короля, та того дня він направду розійшовся. Король же сидів незворушно, наче й не чув свого друга.

- Я взагалі не розумію як тобі в голову прийшло кинути її до темниці! Хіба так роблять зі своїми дружинами? - тиснув він.

- З непокірними - так. - цілком спокійно відповідав король.

- О, то ти сподіваєшся що так вона стане покірною? - не спинявся Фландір. - Ти взагалі бачив її? Вона вийде звідти зламаною! Дівчина не їсть і не говорить. Можливо ти забув, але вона людина і прямо зараз вона, мабуть, відморожує собі останні пальці в драконячій темниці. Арде, вона вже третій день там сидить, схаменись!

- Не нагадуй мені про людську слабкість, Фліне! - врешті Арден втратив терпець. - Третій день вона не їсть, кажеш. Хіба по-твоєму це схоже на те, щоб вона скорилась? Дівчисько показує характер, але не було ще таких, котрих темниця не зламала б. Мені потрібна покірна й покладиста дружина, котра не приносить клопотів, а не норовливе дівчисько!

- То ти не забереш її звідти?

- Як прийме їжу, то одразу ж заберу.

Король сів назад до письмового столу й робив вигляд, наче нічого не трапилось. Його слово було останнім і він знав про це. Та раптом двері його кабінету гучно прочинились й переполоханий вартовий увірвався всередину. Не чекаючи дозволу говорити, він на одному диханні протараторив:

- Вона помирає! Дівчина, тобто Ваша дружина, вона помирає! Отруїлась щурячою отрутою!

Не встиг вартовий договорити, як король Арден разом із Фландіром підірвались й помчали до темниці. За лічені хвилини король уже влітав до підземелля, в котре запроторив свою дружину, й дивився як лікар схилився над майже бездиханним тілом. Евеліна виглядала занадто крихітною в камері, що мала б бути тісною. Її тендітне тіло ще більше висохло за три дні, а світлі коси стали брудно-сірими. Дівчина лежала на сирій землі, від чого навіть холодне серце короля стиснулось.