2. З вогню та й в полум'я.

Здавалось, Ліну не зможе зупинити нічого. Здобувши нечувану сміливість та рішучість, вона швидким кроком попрямувала до вокзалу. Та як на зло, найближча електричка була аж через дві години. На емоціях дівчина навіть забула подивитись на розклад. Та це не надламало її рішучості і Ліна поспішила до рейсових автобусів. 

Вже сидячи на м’якому кріслі й дивлячись на дерева, що пролітають за вікном, Ліна намагалась не думати про своє рішення. Чим більше думаєш, тим більше вагань вилазить назовні, а вони їй були непотрібні. Дівчина знала, що робить правильно. Вона й сама не спам’яталась як її життя скотилось у зовсім іншому напрямку від власних бажань. Але сьогодні дівчина мала твердий намір виправити це. І нічого її не зможе спинити.

Не спинив Ліну навіть автобус, котрий зламався трішки не доїхавши до пункту призначення. Вийшовши з нього разом з іншими пасажирами, Ліна не стала гаяти часу й чекати на наступний, а попрямувала прямісінько через гай до села. Колись Сергій водив її гуляти цими місцинами, тож Ліна добре знала дорогу й намагалась не піддатись страху й не повернути назад. Ні, вона обрала цей шлях, тож повинна пройти його до кінця. 

Палаючі очі й впевнена хода швидко несли Ліну між молодими зеленими деревцями по протоптаній стежині. Дівчина не чула ані шуму дерев, ані співу птахів. Вона не здатна була чути нічого, аж поки єдина річ не вивела її з цілковитого трансу - дивна вібрація землі. Спершу Ліна подумала, що їй здалось й не звернула уваги, та вібрація стала частішою й настільки сильнішою, що Ліна невільно зупинилась й роззирнулась. Навколо було тихо й спокійно. Нічого не виказувало ані найменших підозр, що могло б викликати такі сильні вібрації. Аж раптом вдалині, за молодесенькими кущиками, Ліна побачила слабкий проблиск голубого вогника. Лише на секунду він виник, а тоді згас. Нормальна людина дала б драпака від гріха подалі, та тільки не Ліна. Її цікавість взяла гору навіть над твердим рішенням розірвати невдалі заручини і дівчина ступила крок назустріч вогнику.

Чим ближче дівчина підходила, тим сильніше вібрувала земля. Вогник, а радше іскра, попереду то розгорялась, то зникала. І тільки коли Ліна підійшла достатньо близько, перед нею розкрилось неземне видовище. Раптом, нізвідки, посеред гаю вчергове спалахнула голуба іскра, та на цей раз вона не згасла, а стала миттєво розгорятись й розширятись, утворюючи голубе сяйво серед білого дня. Той згусток голубої надприродньої матерії ріс метрів зо десять перед Ліною, котра стояла в заціпенінні з відкритим ротом, аж поки він не став затягувати її ближче. Неймовірна сила тяжіння почала невпинно тягнути дівчину ближче до центру сяйва і як б уже перелякана Ліна не опиралась, вона не могла пересилити її. 

Отак несподівано для себе Ліна опинилась у самісінькому центрі сяйва, аж поки воно не заповнило собою все навколо і засліпило дівчину. Та раптом прямісінько серед сяйва виникло чоловіче суворе обличчя, котре нависло над Ліною впритул. Його чорне як смола волосся спліталося в коси від чола й через цілу голову аж до шиї. Масивне підборіддя й виражені скули нервово зціпилися, а чорнющі очі впилися в Ліну з цікавістю й злістю водночас. Здавалось, сам демон заглядає їй в душу. Дівчина хотіла відмахнутись від кошмару, який привидівся їй, та руки не слухались, натомість вона відчула те, що змусило її серце впасти в п’ятки: його дотик. Своєю рукою чоловік взяв Ліну за підборіддя й процідив крізь зуби: “Ти хто така?”.
Сяйво навколо почало поступово згасати, та чоловік перед Ліною нікуди не дівався. Більше того, як тільки голубе світло стало відступати, Ліна з жахом усвідомила, що зелені молоді деревця пропали, настомість все навколо закутало в темряву. Коли ж сяйво повністю зникло дівчина зрозуміла - то була не темрява, а всього лиш кам’яний підвал, освітлений смолоскипами. “Смолоскипами?!” - з жахом пронеслось в неї в підсвідомості. Та найбільше лякав її чоловік, що все ще тримав Ліну за підборіддя й нетерпляче чекав відповіді на своє питання.

- Ти хто така?! - повторив зі злістю він, а тоді його очі широко розплющились і він майже в паніці викрикнув. - Вона людина!

Ліна й гадки не мала чому чоловіка так налякав факт того, що вона людина, та можливо вона навіть зраділа, бо врешті ця груда м’язів відпустила бідолашну й відступила на кілька кроків назад. Це дало час дівчині оглянутись. Підвал, темний підвал з незрозумілими каменюками й двома чоловіками. Один, світловолосий, стояв позаду, метрів з десять від Ліни й так само здивовано дивився на неї, але мовчав. Інший же, той, що тримав Ліну за підборіддя, дивився на верхівку арки, під котрою стояла якраз Ліна і його очі ще більше розширювались. Ці чоловіки були неприродньо великими. Кожен мав метрів по два з гаком або й більше, а що ще дивніше, вони були суцільними грудами м’язів. З широчезними спинами, плечима, руками і ногами вони більше схожі були на героїв з фільмів, аніж на справжніх людей. Темноволосий врешті опустив голову й знову поглянув на дівчину. Ліна нервово сковтнула. 

- Ти хто така, Евеліно, й звідки взялась тут? - гаркнув він вже втретє.

- Я не знаю! - пропищала не своїм голосом від страху Ліна, навіть не звернувши увагу на те, що її назвали по імені.

- Знаєш! - не стримався чоловік і рушив прямісінько на Ліну - Зараз ти все мені розкажеш!

- Арде, зупинись! - світловолосий чоловік несподівано відмер і подав голос. - Вона налякана до смерті, хіба ти не бачиш?

- Ти в своєму розумі? - темноволосий був явно не згідний зі своїм співрозмовником, але все ж перестав насуватись на дівчину. - Вона людина, Фландіре. Людина, яка появилась з повітря саме в цьому клятому місці!

- Я бачив те саме що й ти, Ардене!  - Фландір уже опанував себе й намагався опанувати свого друга. - Та якщо ти розмажеш її прямісінько тут і зараз це аж ніяк не допоможе.

- А це вже не твоя справа, Фландіре, що я робитиму зі своєю дружиною. - Арден дивився на співрозмовника з усією суворістю, але той не здавався.