1. Вибір.

- Ліно, це ти?! - пролунав чоловічий голос з кімнати, перекрикуючи звуки телевізора.

- Та я, хто ж ще! - буркітливо відповіла дівчина, затягуючи важкі сумки в квартиру. 

- Що купила? - не відриваючись від серіалу, запитав Сергій.

- Те, що й завжди. Поможеш розкласти?

- Серію додивлюсь і розкладу. - пообіцяв Сергій, але дівчина навіть оком не повела, знаючи що це пусті обіцянки.

Сергій часто обіцяв Ліні золоті гори, але вкрай рідко дотримувався своїх слів. Та зрештою, Ліна й не хотіла чогось захмарного, а всього лиш дрібниці, та навіть до них її хлопець був байдужим. Розкладаючи продукти на кухні, дівчина вкотре задумувалась про своє життя і де саме вона звернула не туди. 

Можливо життя пішло наперекосяк, коли її батьки трагічно загинули, та навряд Ліна чи будь-хто інший має владу над нещасними випадками. А можливо дівчина помилилась, коли відмовилась від мрії покинути своє містечко і поїхати до столиці навчатись на архітектора. Зрештою, цю помилку було ще не пізно виправити, адже Ліна щойно закінчила другий курс і приклавши трішки зусиль могла б перевестись до університету мрії. Але найбільше Ліна сумнівалась чи правильно вона зробила коли ще в п’ятнадцять почала зустрічатись із Сергієм.

Сергій аж ніяк не був поганим хлопцем, та й сама Ліна його щиро кохала. Вже чотири роки як хлопець був поруч і в тяжкі моменти, й в хороші, а останніх пів року вони навіть жили окремо на орендованій квартирі. Та саме з орендованої квартири й почались проблеми у парі. Як тільки вони з’їхались, то Сергій одразу ж зайняв своє коронне місце на дивані, а Ліна на кухні. Не те, щоб дівчині не подобалось куховарити, прибирати й мити, та не в таких кількостях. Побут ліг важким тягарем на плечі дев’ятнадцятирічної дівчини, яка ще була б рада пожити звичайним студентським життям. 

Та забувши про свої забаганки, Ліна сумлінно виконувала усю хатню працю, адже саме Сергій забезпечував їх обох. Раніше, коли дівчина ще жила з бабусею, вона встигала й на підробіток, та відколи вони з Сергієм почали жити удвох він навідріз заборонив їй працювати, вважаючи це виключно своєю відповідальністю. І якщо бути чесним, то він непогано справлявся. Навіть на машину назбирав. 

- Завтра їдемо до моєї мами! - знову гукнув Сергій з іншої кімнати, швидко забувши про обіцянку допомогти з продуктами.

- Так тільки ж були минулих вихідних. - здивувалась Ліна.

- Мама запросила, сказала що щось важливе має для нас. - відмахнувся хлопець.

- А як же ферма з кіньми, на яку ти мене вже три місяці ніяк не завезеш? - задала питання дівчина, але ніхто так і не відповів.

Наступного дня Ліна їхала на пасажирському сидінні й байдуже розглядала краєвиди за вікном. Вона знала їх на пам’ять, настільки часто вони їздили до Антоніни Іванівної, матері Сергія. На її бабусю, єдину рідну для неї людину, вони витрчали в рази менше часу, хоча та жила в двох кроках від них. Та й навіть без того Ліна була не надто рада їздити до Антоніни, бо ж та жінка іще чотири роки тому незлюбила її. “Занадто худа, хіба вона зможе виносити дитину?” - перше, що почула від жінки дівчина, коли коханий привів її на знайомство. З того часу мало що змінилось, хіба що Антоніна стала менше буркотіти щодо безтолковості Ліни. Колись дівча було ще тим авантюристом, зараз же її пригодницький дух щез і це неабияк радувало Сергієву матір.

Машина плавно котилась заміською дорогою, ховаючись під пишними кронами зелених дерев. Червень - місяць, який найбільше любила Ліна. То був час, коли зелень ще не встигла вигоріти від палючого сонця, а асфальт не перетворювався на пекельну сковороду. Звернувши із дороги, машина опинилась у дачному кооперативі, в котрому жили батьки Сергія. Не так давно вони нарешті добудували свій будинок і зараз воістину пишались своєю тяжкою працею. Навіть зараз Антоніна Іванівна стояла з широкою посмішкою, котра майже не здавалась штучною і неприродньо високим голоском співала:

- О, мої діточки приїхали! Яка ж я рада, дорогесенькі!

- Мамо - протягнув Сергій і смачно поцілував жінку.

- Доброго дня, Антоніно Іванівно! - посміхнулась Ліна, але цього було, звичайно, замало і дівчині прийшлось так само впасти в обійми пухкій жінці.

- Ну, до столу. - скомандувала Антоніна і в молодих вибору, як завжди, не залишилось. 

Тільки увійшовши до кухні, Ліні одразу ж забракло повітря. Там, за пишно вкритим столом, наче на забаву, сиділа не хтось інший, як її ріднесенька бабуся Зоя. Від подиву Ліна на мить застигла. Вона була безмежно рада бачити бабусю, та зовсім не очікувала зустріти її тут. Звичайно ж вони були знайомі з батьками Сергія, адже місто не таке велике, а бабуся Зоя мала репутацію найшанованішої вчительки в місцевій школі. Але ще ніколи бабусю не запрошували в гості батьки Сергія, особливо в секреті від самої Ліни. Дівчина відчула щось недобре…

- Бабусю? - запитально скинула бровами Ліна.

- Так-так, я запросила твоїх рідних, - одразу ж втрутилась Антоніна Іванівна, наче підкреслюючи, що в Ліни є лише бабуся, - І це не спроста. Сідайте до столу, не на стоячи ж говорити будемо.

Ліна і Сергій всілись. На довгу мить запала незручна мовчанка, та Антоніна вирішила розбавити її, накладаючи наїдків у тарілки. Ліні шматок не ліз в горло, а ось Сергій наминав за дві щоки. І врешті Антоніна Іванівна, прокашлявшись, вирішила озвучити причину зборів:

- Ми тут подумали, - сказала жінка, глянувши на бабусю Ліни, - Ви обоє уже не перший рік разом ходите й живете уже вдвох. Гляньте тільки яка чудова пара! Так ось, ми подумали, будемо робити весілля!

Ліна поперхнулась водою, бабуся завмерла допитливо дивлячись на онуку, і навіть Сергій виглядав здивованим. Лише Антоніна Іванівна виглядала окриленою. Першим відійшов Сергій.

- Мам, ти цей, серйозно? 

- Ну а чого ж ні? - розпливлась у посмішці жінка, - Пора нарешті узаконити цю справу і будемо жити тут разом, місця на всіх вистачить. Досить мотатись по орендованих квартирах. Та й внуків вже охота побавити…