В автобусі

   Усі знають, що таке автобус. Це така машина, яка перевозить людей на іншу частину міста або вулиці. Вона може навіть перевезти людину в іншу країну! Так, існують багато автобусів, які їздять за кордон. Тому, люди постійно кудись збираються. Але ми поговоримо про автобус, який існує в одному шикарному місті — Ковель. Це таке містечко на Волині, що існує вже багато років тому. Там було дуже класно, жили як у 70-х та 80-х роках. Але ми зараз приступимо до однієї жінки, яка жила там — Анюти.

  Якось, у місті Ковель, майже за містом але в ньому, жила-була одна жінка, яку звали Анюта. Вона працювала у школі вчителем англійської мови та знала всю історію України. Не звертаючи увагу на її зовнішню красу, Анюта була доброю дівчиною. Так, вона могла допомогти пристарілим дібратися кудись, наприклад до магазину; допомогти деяким людям принести сумки з речами; допомагати у будівництві та малювати штрихи і картини. Все це вона дуже обожнювала і ніколи у себе не відказувала. Іноді вона сварилася зі своїм чоловіком, билася з деякими неприємними людьми, кричала на увесь автобус. А от зараз, ми на це і поглянемо.

  Одного дня, Анюта (коли вона була в магазині) спитала продавця:

  — Скажіть, будь ласка, а ця приправка дуже смачна?

  — Так, — відповів продавець. — З неї ви зможете зробити плов.

  — Добре, а якщо до кетчупу? — спитала Анюта знову. — Він не дуже дорогий?

  — Я навіть не знаю, — здивовано покивав головою продавець. — Треба глянути... — і вже когось покликав: — Катя!!!

  До нього прибігла жінка, яка була теж продавцем:

  — Що сталося, Пане Костю?

  — Перевір мені оцей кетчуп, — і він подав їй упаковку кетчупу.

  Продавщиця подивилась на упаковку кетчупу, потім помацала її, а вже потім написала цінник на ньому, та зважила це на вагах.

  — Кетчуп коштує 30 грн, — сказала вона.

  —Дякую тобі, Катю, — зрадів їй продавець. — Можеш бути вільна. А вам, — звернувся він до Анюти. — Я раджу дати гроші за покупку.

  Анюта дала гроші продавцю, і забравши пакет з покупками, попрощалась з продавцем:

  — До побачення!

  — До побачення! Гарного вам дня! — попрощався з Анютою продавець.

  Анюта вийшла з магазину і пішла прогулятися. Як раз, погода була все-таки дуже гарною. Співали пташки, квітнули квіти, їхав транспорт. Все це дуже дивувало Анюту, коли вона ходила по вулиці. Вона спитала:

  — Цікаво, а якщо я житель цього міста, то чому б і не піти звідси? Проїжджусь по місту і повернуся потім додому, — так буде краще.

  Анюта так і зробила: пішла не додому, а на автобусну зупинку. Дійшовши туди, вона побачила лавку, що нібито сяяла золотим кольором. Але їй це тільки здавалося: насправді, вона була пофарбована у жовтий колір. Тому, Анюта вирішила сісти на цю лавку і трохи посидіти.

  — Як тут гарно! — казала з радістю Анюта. — Давно вже не сиділа на лавці. Погода просто гарна! Співають пташки, квітнуть квіти, а ще той транспорт! Ух... — видихнула вона. — Коли ж приїде той автобус?

  Щоб не прогавити автобус, Анюта вирішила піти краще до зупинки. Там вона нікого не зустріла, але через хвилину, туди прибіг чоловік на ім'я Федір. Анюта, підійшовши до зупинки, спитала Федора:

  — Скажіть мені, будь ласка, а коли буде новий автобус?

  — Через три хвилини, — відповів Федір. — На годинник ви взагалі дивитеся?

  — Так, звісно дивлюся, — відповіла Анюта. — У мене годинник тільки на телефоні.

  — Зрозуміло, — сказав Федір, і через три хвилини він реально зустрів автобус:

  — А ось і автобус!

  Анюта була в цей час у телефоні. Почувши голос Федора, Анюта встала з зупинки і підійшла до Федора, де й зупинився автобус. Федір зайшов першим у автобус. Потім зайшла Анюта, де дала водію гроші та спитала:

  — Дуже гарна погода сьогодні. Скажіть, коли у вас перерва?

  — Через годину о шістнадцятій, — відповів їй водій. — Будьте уважні, бо потім я вас не поверну туди, де ви хотіли зупинитись.

  — Гаразд, — зрозуміла Анюта. — Гарного вам дня!

  Анюта сіла на своє місце у автобусі. Вона сиділа біля правого боку вікна, де було видно цілі будинки та квартири. Під квартирами стояли магазини, деякі з них стояли біля квартир. Це все дуже їй подобалось. Але по дорозі, не доїжджаючи до нової зупинки, показався якийсь чоловік у чорному. Водій різко зупинив автобус, і впустив чоловіка, який сказав:

  — Доброго дня. Радий вас бачити.

  — Доброго, — привітався водій, і злим тоном сказав: — Я не зрозумів, ви що — забули, де зупинка? Вам, мабуть, треба до поліції за порушення дорожніх правил! Га? Я так розумію?!

  — Ні, — відповів чоловік у чорному. — Мені потрібні ваші гроші.

  Водій дуже здивувався йому:

  — А... Навіщо?

  — Просто, — відповів чоловік, не звертаючи уваги на водія.

  Водій подивився уважно до цього чоловіка, і рознюхав його. Дізнавшись, що це злодій, він закричав на цього чоловіка:

  — Злодії!!!

  — Що?! — здивувався чоловік у чорному, коли почув це. — Та як ви...!

  — Ох... — почав кипіти як чайник водій. — Я так і знав, що це ви той самий злодій, який краде просто так гроші! Я викликаю поліцію! — і він закричав ледве не на усе місто: — ПОЛІЦІЯ!!!!!

  І через кілька секунд, приїхала поліція до місця, де знаходився автобус. Чоловік у чорному злякався:

  — Ой, краще я піду! — і втік за квартирою, яка була за автобусом. Туди і побігла поліція с пістолетами:

  — Стійте! Ви куди?! Стріляти будемо!!! — кричав один поліцейський, тримаючи на поготові свій пістолет у руці. — Я наказав зупинитися, бо вам буде темниця!

  Поліція так і бігла за цим чоловіком у чорному, а водій під'їхав до нової зупинки, де й забрав ще трьох пасажирів. Поїхав водій далі. Проїхав повз одного бару, де один чоловік на ім'я Володимир (його називають Вовою) побачив у вікні автобуса Анюту і, згадавши про неї, запав на неї.

  — Ох... Анюта... — сказав про неї Вова (так називатимемо його надалі). — Як же я тебе кохаю! Ну, чому? Чому ти вийшла заміж за того бовдура Олександра? Чому за мене заміж не вийшла? Чому я постійно думаю про тебе? Ось: тільки про тебе і більше ні про кого? Га? Ну, чому?... Чому?! Чому, коли я лягаю спати, я одразу тебе згадую? Чому, коли я працюю на роботі, завжди про тебе згадую? Чому, коли я гуляю по вулиці чи бухаю з друзями, я тебе десь бачу і закохуюся? Ох, ну, чому? Чому, чому, чому, чому, і чому я тебе кожний день бачу... Так, треба подумати, чому я її кохаю! — вирішив Вова, і почав ходити туди сюди для вирішення цього питання: — Ітак, спочатку... Спочатку! Спочатку... Ах, так! Спочатку, це почалося ще зі школи! Потім, у п'ятому класі я зустрів її як новеньку, та й почалося це мордування! А потім випускний... Потім ще інститут! Далі університет... І вже потім робота... Я працював малярем, а Анюта в цей час працювала працівником атлетики. Потім ми закохалися і пішли на весілля. Три роки прожили разом без дітей, а потім вже знайшла іншого! Того самого Олександра, якого я ненавидів вже з шостого класу! Але нічого. Я зможу повернути собі Анюту, і вона, напевно, тепер ніколи не буде зі мною розлучена. Так... Так! ТАК!!! Я зможу! — і побіг за автобусом, який зупинився недалеко на зупинці. — Анюто, я іду за тобою! — та й побіг собі до автобусу, який вже поїхав.