В автобусі

   Усі знають, що таке автобус. Це така машина, яка перевозить людей на іншу частину міста або вулиці. Вона може навіть перевезти людину в іншу країну! Так, існують багато автобусів, які їздять за кордон. Тому, люди постійно кудись збираються. Але ми поговоримо про автобус, який існує в одному шикарному місті — Ковель. Це таке містечко на Волині, що існує вже багато років тому. Там було дуже класно, жили як у 70-х та 80-х роках. Але ми зараз приступимо до однієї жінки, яка жила там — Анюти.
  Якось, у місті Ковель, майже за містом але в ньому, жила-була одна жінка, яку звали Анюта. Вона працювала у школі вчителем англійської мови та знала всю історію України. Не звертаючи увагу на її зовнішню красу, Анюта була доброю дівчиною. Так, вона могла допомогти пристарілим дібратися кудись, наприклад до магазину; допомогти деяким людям принести сумки з речами; допомагати у будівництві та малювати штрихи і картини. Все це вона дуже обожнювала і ніколи у себе не відказувала. Іноді вона сварилася зі своїм чоловіком, билася з деякими неприємними людьми, кричала на увесь автобус. А от зараз, ми на це і поглянемо.
  Одного дня, Анюта (коли вона була в магазині) спитала продавця:
  — Скажіть, будь ласка, а ця приправка дуже смачна?
  — Так, — відповів продавець. — З неї ви зможете зробити плов.
  — Добре, а якщо до кетчупу? — спитала Анюта знову. — Він не дуже дорогий?
  — Я навіть не знаю, — здивовано покивав головою продавець. — Треба глянути... — і вже когось покликав: — Катя!!!
  До нього прибігла жінка, яка була теж продавцем:
  — Що сталося, Пане Костю?
  — Перевір мені оцей кетчуп, — і він подав їй упаковку кетчупу.
  Продавщиця подивилась на упаковку кетчупу, потім помацала її, а вже потім написала цінник на ньому, та зважила це на вагах.
  — Кетчуп коштує 30 грн, — сказала вона.
  —Дякую тобі, Катю, — зрадів їй продавець. — Можеш бути вільна. А вам, — звернувся він до Анюти. — Я раджу дати гроші за покупку.
  Анюта дала гроші продавцю, і забравши пакет з покупками, попрощалась з продавцем:
  — До побачення!
  — До побачення! Гарного вам дня! — попрощався з Анютою продавець.
  Анюта вийшла з магазину і пішла прогулятися. Як раз, погода була все-таки дуже гарною. Співали пташки, квітнули квіти, їхав транспорт. Все це дуже дивувало Анюту, коли вона ходила по вулиці. Вона спитала:
  — Цікаво, а якщо я житель цього міста, то чому б і не піти звідси? Проїжджусь по місту і повернуся потім додому, — так буде краще.
  Анюта так і зробила: пішла не додому, а на автобусну зупинку. Дійшовши туди, вона побачила лавку, що нібито сяяла золотим кольором. Але їй це тільки здавалося: насправді, вона була пофарбована у жовтий колір. Тому, Анюта вирішила сісти на цю лавку і трохи посидіти.
  — Як тут гарно! — казала з радістю Анюта. — Давно вже не сиділа на лавці. Погода просто гарна! Співають пташки, квітнуть квіти, а ще той транспорт! Ух... — видихнула вона. — Коли ж приїде той автобус?
  Щоб не прогавити автобус, Анюта вирішила піти краще до зупинки. Там вона нікого не зустріла, але через хвилину, туди прибіг чоловік на ім'я Федір. Анюта, підійшовши до зупинки, спитала Федора:
  — Скажіть мені, будь ласка, а коли буде новий автобус?
  — Через три хвилини, — відповів Федір. — На годинник ви взагалі дивитеся?
  — Так, звісно дивлюся, — відповіла Анюта. — У мене годинник тільки на телефоні.
  — Зрозуміло, — сказав Федір, і через три хвилини він реально зустрів автобус:
  — А ось і автобус!
  Анюта була в цей час у телефоні. Почувши голос Федора, Анюта встала з зупинки і підійшла до Федора, де й зупинився автобус. Федір зайшов першим у автобус. Потім зайшла Анюта, де дала водію гроші та спитала:
  — Дуже гарна погода сьогодні. Скажіть, коли у вас перерва?
  — Через годину о шістнадцятій, — відповів їй водій. — Будьте уважні, бо потім я вас не поверну туди, де ви хотіли зупинитись.
  — Гаразд, — зрозуміла Анюта. — Гарного вам дня!
  Анюта сіла на своє місце у автобусі. Вона сиділа біля правого боку вікна, де було видно цілі будинки та квартири. Під квартирами стояли магазини, деякі з них стояли біля квартир. Це все дуже їй подобалось. Але по дорозі, не доїжджаючи до нової зупинки, показався якийсь чоловік у чорному. Водій різко зупинив автобус, і впустив чоловіка, який сказав:
  — Доброго дня. Радий вас бачити.
  — Доброго, — привітався водій, і злим тоном сказав: — Я не зрозумів, ви що — забули, де зупинка? Вам, мабуть, треба до поліції за порушення дорожніх правил! Га? Я так розумію?!
  — Ні, — відповів чоловік у чорному. — Мені потрібні ваші гроші.
  Водій дуже здивувався йому:
  — А... Навіщо?
  — Просто, — відповів чоловік, не звертаючи уваги на водія.
  Водій подивився уважно до цього чоловіка, і рознюхав його. Дізнавшись, що це злодій, він закричав на цього чоловіка:
  — Злодії!!!
  — Що?! — здивувався чоловік у чорному, коли почув це. — Та як ви...!
  — Ох... — почав кипіти як чайник водій. — Я так і знав, що це ви той самий злодій, який краде просто так гроші! Я викликаю поліцію! — і він закричав ледве не на усе місто: — ПОЛІЦІЯ!!!!!
  І через кілька секунд, приїхала поліція до місця, де знаходився автобус. Чоловік у чорному злякався:
  — Ой, краще я піду! — і втік за квартирою, яка була за автобусом. Туди і побігла поліція с пістолетами:
  — Стійте! Ви куди?! Стріляти будемо!!! — кричав один поліцейський, тримаючи на поготові свій пістолет у руці. — Я наказав зупинитися, бо вам буде темниця!
  Поліція так і бігла за цим чоловіком у чорному, а водій під'їхав до нової зупинки, де й забрав ще трьох пасажирів. Поїхав водій далі. Проїхав повз одного бару, де один чоловік на ім'я Володимир (його називають Вовою) побачив у вікні автобуса Анюту і, згадавши про неї, запав на неї.
  — Ох... Анюта... — сказав про неї Вова (так називатимемо його надалі). — Як же я тебе кохаю! Ну, чому? Чому ти вийшла заміж за того бовдура Олександра? Чому за мене заміж не вийшла? Чому я постійно думаю про тебе? Ось: тільки про тебе і більше ні про кого? Га? Ну, чому?... Чому?! Чому, коли я лягаю спати, я одразу тебе згадую? Чому, коли я працюю на роботі, завжди про тебе згадую? Чому, коли я гуляю по вулиці чи бухаю з друзями, я тебе десь бачу і закохуюся? Ох, ну, чому? Чому, чому, чому, чому, і чому я тебе кожний день бачу... Так, треба подумати, чому я її кохаю! — вирішив Вова, і почав ходити туди сюди для вирішення цього питання: — Ітак, спочатку... Спочатку! Спочатку... Ах, так! Спочатку, це почалося ще зі школи! Потім, у п'ятому класі я зустрів її як новеньку, та й почалося це мордування! А потім випускний... Потім ще інститут! Далі університет... І вже потім робота... Я працював малярем, а Анюта в цей час працювала працівником атлетики. Потім ми закохалися і пішли на весілля. Три роки прожили разом без дітей, а потім вже знайшла іншого! Того самого Олександра, якого я ненавидів вже з шостого класу! Але нічого. Я зможу повернути собі Анюту, і вона, напевно, тепер ніколи не буде зі мною розлучена. Так... Так! ТАК!!! Я зможу! — і побіг за автобусом, який зупинився недалеко на зупинці. — Анюто, я іду за тобою! — та й побіг собі до автобусу, який вже поїхав.
  — Чекай! Стій! Не їдь! — запанікував Вова, і зупинив по дорозі мотоцикл:
  — Їдемо за цим автобусом! — і показав пальцем на автобус, який від'їжджав далі.
  — Ви впевнені? — спитав мотоцикліст.
  — Заради Бога! Просто їдьте за цим автобусом!
  — Гаразд. Як скажете.
  Погодившись, мотоцикліст додав трохи газу і поїхав за автобусом.
  Анюта навіть не знала, що за нею бігає Вова на мотоциклі. Коли вона дивилася у вікно, то одразу побачила його, як він махав їй, коли сидів на мотоциклі з мотоциклістом.
  — Привіт, Анюта! — махає їй Вова.
  — Вова?! — здивувалась вона. — Що ти тут робиш?!
  — Та ось: згадав про тебе, — почав пояснювати Вова. — Побачив тебе у автобусі, думав, мол, як же не піти за цією прекрасною жінкою, яка зараз знаходиться у автобусі!
  — Що-о-о?! — здивувалася Анюта, почувши це. — Та щоб ти здох на своєму місці!
  Анюта відвернулась від вікна.
  — Ти чого, Анюто? — здивувався Вова на її манеру. — Я ж тебе кохаю! Не відвертайся! Давай краще жити разом...!
  Поки Вова казав щось Анюті, мотоцикліст побачив перед собою машину, яка їде прямо на нього. Машина дала сигнал відійти з дороги.
  — Ой! — злякався мотоцикліст, коли побачив машину. — Пане, нам треба від'їжджати звідси, бо...
  — Потім! — відмахнувся Вова під час розмов з Анютою.
  — Ні, я серйозно! — казав мотоцикліст правду. — Краще подивіться на дорогу!
  — Я сказав: потім! — розізлився Вова, постійно відмахуючись від мотоцикліста.
  Машина, мабуть, скоро проїде і Вову, і того бідного мотоцикліста. Тому, мотоцикліст злякався по-правдивому, і як крикне:
  — МАШИНА!!! — і показав пальцем уперед на їхавшу до неї машину.
  — Хвилинку... Що? — здивувався Вова, і подивився на мотоцикліста, який показував палець на машину. Вова зрозумів жестів мотоцикліста, і побачивши машину, яка вже їде до них, теж злякався і сказав тільки одне слово:
  — Мама! — і... БА-БАХ!!! І того мотоцикліста, і того Вову не було. Можна сказати, вони усі зникли за одну секунду.
  Анюта була дуже рада, що змогла збавитися цього нещасного Вову, що казав до неї любовні слова. Тому вона сказала:
  — Це було дещо цікаво, що за мною почав бігати Володимир. Дивно, дивно... Ах, зрозуміла! Він хоче мене повернути! Ах, він так зі мною! Ну, йому не втекти від моїх кулаків, коли я доберуся до нього!
  Ціла хвилина була тиха, аж поки, не повернувся „той проклятий“ Вова.
  — Анюта, привіт! — привітався він до неї.
  Почувши цей голос „ступора“, Анюта розізлилася.
  — Ти чого до мене повернувся?! — закричала вона на нього. — Я ж тобі казала, щоб ти здох на своєму місці!!!
  — Але, Анюто! — пожалівся Вова, і через три секунди зник з очей Анюти.
  — Я тебе ще кохаю! — закричав він їй у вдогін.
  — Ага, і я тебе також! — злобно сказала на прощанок Анюта.
  Автобус їхав далі, а Анюта видихнула, що тепер зможе трохи відпочити від цих „катастроф“ і мирно собі задрімала. Але їй не треба було цього робити, бо вона майже що від'їхала далі від свого міста. Ось як це було.
  Анюта прокинулася вже на той момент, коли водій трусив її від сну. Він закричав на Анюту:
  — Вставайте, вам додому пора!
  Анюта тільки махнула йому, тому що вона вирішила, що це не до неї звертаються. За це, водій натиснув на кнопку сигналу, що розбудив бідну Анюту від сну. Не зрозумівши, що сталося, Анюта спочатку не зрозуміла, чого вона не в будинку, а в автобусі. Згадавши, що вона йшла за покупками, зрозуміла, що вона сидить у автобусі, в якому вже нікого не було, крім неї та водія.
  — Скажіть, будь ласка, — спитала вона водія. — А де усі інші? Невже, додому пішли?
  — А можливо, комусь тут теж треба іти додому! Га? Ви не в курсі? — злим тоном звернувся водій до Анюти. — Я вже на обід їжджу! Вже чотири години дня!
  Подивившись на годинник у телефоні, Анюта встала і пішла до виходу. Попрощавшись з водієм, водій зачинив двері автобусу і поїхав на обідну перерву, залишивши Анюту на вулиці саму.
  Анюта трохи була засмучена через те, що вона проспала майже усю дорогу спала і ні разу не прокинулась, щоб зупинити водія. Вона тільки сказала:
  — Що ж, Анюто... В наступний раз, я краще буду лягати спати трохи раніше ніж зазвичай. І чого я так рано встала, щоб піти до магазинів?
  Анюта витратила дві години на пошуки своєї вулиці, де вона жила. О шостій годині дня, вона повернулася на вулицю Незалежності, де жила у дев'ятиповерховому будинку на п'ятому поверсі з чоловіком. Постукавшись до дверей, чоловік на ім'я Олександр спитав її:
  — О, Анюто! А чого це ти так пізно повертаєшся? Казала, що повернешся не раніше двох годин дня, а вже повертаєшся о шостій! Що сталося, люба? Чого ти так довго затрималася?
  — Просто у автобусі заснула, — почала виправдатися Анюта. — Прокинулася тоді, коли водій мені сказав йти додому.
  — А чого ти будильник на телефоні не поставила? — здивовано спитав Олександр. — Ти ж мала з собою телефон?
  — Так, — відповіла Анюта.
  — Ну, ось: поставила собі на телефоні будильник, і прокинулася вже на другій годині дня. Тоді б повернулася раніше.
  — Але, як я можу повернутися, якщо за мною почав бігати той проклятий Вова?!
  Від Анютиних слів, у Олександра ледве не закрутилася голова, коли він сів на стіл.
  — Який ще Вова?... — спитав він Анюту, згадуючи про Вову. — Вова Єрименко?!
  — Так! Саме він! — пояснила Анюта. — Той самий ідіот, якого я знала ще зі школи! Ми познайомилися там, і після того пішли на весілля. Коли розсталися, він знову до мене „приклеївся“ як стрічка, і почав за мною бігати!...
  — Як це?! За тобою біг, чи що?! — почав психувати Олександр.
  — Так, за автобусом біг! І я там сиділа. А він ще на мотоциклі мені кричить: „Я тебе кохаю, давай знову одружуватись!“ Я ігнорувала його слова, і на нього не звертала уваги.
  — А ти водію про це розповіла?
  — Ні. А навіщо?
  — Ну, зупинила б ти його, сказала, що (типу) за тобою якийсь чоловік бігає чи ходить, і нехай би подзвонив поліції, щоб його до в'язниці відправили.
  — Щоб потім його електрошокером вдаряли чи катували його? Ні, дякую. Усе одно він скоро перестане за мною бігати.
  — Анюта! — почав злитися на Анюту Олександр. — Ти мене вже бісиш! Отже, значить так: якщо я дізнаюся, що Вова за тобою йшов як завжди, то я йому голову відрубаю! ОБІЦЯЮ!!! Як раз, у мене топор залишився ще з села, коли ми там раніше жили, ось я добре заточу його, і піду йому голову відрубувати!
  — Не треба, Олександре! — зупиняла його Анюта. — Він же ненавмисно!...
  — Від „ненавмисно“ — б'ють „навмисно”! — показав Олександр кулак. — Я ж казав: почую я ще про нього, йому не втекти від моїх кулаків та мого топору!
  — Олександре! — злилася на нього Анюта.
  — Годі! — зупинив Олександр Анюту. — Ще раз почую про нього, — вб'ю! Я тебе попередив. — і пішов до своєї кімнати.
  Анюта була трохи винною перед Олександром через те, що вона йому розповіла про Вову, який за нею біг. Але, вона все одно не здається, тому завжди іде до перемоги. Анюта вирішила не розповідати історії про Вову, а навпаки, вирішила про це не думати і не згадувати через те, що вона накоїла сьогодні. Тому завтра, можливо, її день станеться вдачним. Так і сталося.
  Наступного ранку, Анюта раніше зібралася до магазину, щоб знову не проспати день. Олександр теж прокинувся, коли почув шурхіт на кухні і спитав, куди вона зібралася. Та відповіла, що їде по справах. Тому, Олександр знову лягнув спати, а Анюта пішла спершу до магазину, де потім вирішила після цього піти до зупинки та проїхатися автобусом.
  Продавець знову сварився за упаковку кетчупу, яку хотіла купити Анюта. Він знову покликав її продавщицю Катю, а вона все перевірила і віддала Анюті кетчуп:
  — Кетчуп коштує 30 грн. Як і завжди. Просто треба цінник поставити на упаковку, і все буде добре. Гарного вам дня.
  Вона пішла, а продавець сказав Анюті:
  — Давайте гроші.
  Анюта забрала свою покупку і попрощалась з продавцем. Тепер, вона буде йти до автобусної зупинки. Там вона знову зустріла Федора, якого Анюта ще бачила учора.
  — Добрий день, а автобус скоро буде? — спитала Анюта Федора.
  — Через кілька хвилин, — відповів Федор, подивившись на свій годинник.
  Анюта сіла на зупинці і почала чекати автобус. І справді, через кілька хвилин приїхав автобус, як казав Федір.
  — Автобус приїхав! — попередив він Анюту і першим сів на автобус.
  Анюта сіла другою після Федора. Сів на своє місце у автобусі, вона почала дивитися у вікно та слідкувати, чи не прийде його минулий чоловік Вова. На жаль, нікого не було, але по дорозі знову стався гвалт. Тепер, не через чоловіка у чорному.
  Коли водій зупинився на наступній зупинці, то вирішив, що ніхто більше не зайде у автобус, і тому почав від'їжджати звідси. По дорозі зупинила якась жінка, з'явившись невідомо звідки (її навіть не було на зупинці):
  — Стійте! Не їдьте! Та почекайте же мене!
  Водій різко зупинився і був дуже шокованим, чого ця жінка почала з тих пір зупиняти автобус. Жінка зайшла до автобусу. А водій почав з усіх психів та злості сваритися з нею. Послухаємо їхні сварки.
  — Слухайте мене, дорога пасажирко: ви що? ЗАБУЛИ ПРАВИЛА ДОРОЖНЬОГО РУХУ?! — з усієї злості кричав на жінку водій.
  — Я? — здивувалася жінка. — Та я ж ненавмисно!
  — Від „ненавмисно“ — б'ють „навмисно”! Ви цю прикмету взагалі знаєте?
  — Так, знаю. Але ж, я кажу: я ненавмисно!...
  — Годі! Я зараз поліцію викличу!...
  — Ой, та не треба! — відмахувала жінка. — Я більше так не буду.
  — Тоді... — почав водій і з усього психу та злості закричав на увесь автобус: — ЯКОГО БІСА ВИ З'ЯВИЛИСЯ НА ДОРОЗІ ТА ПОЧАЛИ МЕНЕ ЗУПИНЯТИ???!!! ГА?! Я ж вас збив, як би не побачив! Потім у поліцію мене відправлять, а вас до лікарні! Вам не соромно?
  — Ну, звісно ж, ні.
  — Тоді, мир? — спитав водій і простягнув до неї свою руку.
  — Мир, — погодилась жінка і потиснула водію руку.
  — Добре. Тоді, так: ще раз будете запізнюватися, — я вас більше до автобусу не впущу! ЗРОЗУМІЛИ?!
  — Так, зрозуміла.
  — Тоді, сідайте на своє місце. ГАРНОГО ВАМ ДНЯ!!!
  — ВАМ ТАКОЖ ГАРНОГО ДНЯ!!!
  І водій з пасажиркою розійшлися по своїх місцях. Це дуже здивувало Анюту, коли вона побачила це. Водій натиснув на газ і поїхав далі.
  Анюта була рада, що усе закінчилося добре. Але вона знову розізлилася, коли побачила біля вікна, знову ж, того самого Вову.
  — Привіт, Анюто! — помахав їй рукою Вова.
  — Вова?! — побачила його Анюта. — А ти що тут робиш?
  — Я б хотів тебе покохати! — знову заговорив Вова про кохання. — Я хочу, щоб ми знову... Ой! ... Щоб ми знову.... — не встиг він договорити і його збила машина. Але він за секунду повернувся живим: — Я хочу, щоб ми... ...щоб ми... ...Щоб ми пішли с тобою заміж!
  — Чого?! ТИ З ГЛУЗДУ З'ЇХАВ?! — запсихувала Анюта. — Я вже рік закохана у свого Олександра, а ти ще смієш мені наговорювати ці любовні слова?! ГА?! Ну, все! З мене годі! Зараз я викличу свого Олександра, а ти в цей час повинен тікати гееть звідси!
  Вова впав у великий шок:
  — Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і!!! Я не хочу чекати твого Олександра, але я буду ризикувати своїм життям! — і побіг ще швидше, перегнавши автобус.
  — Ти куди? — здивувалася Анюта.
  Вова встав на дорозі і розтягнув руки в сторони, щоб зупинити автобус:
  — Я буду ризикувати своїм життям, навіть тоді, коли мене ніхто не хоче кохати, навіть Анюта!
  Автобус їхав трохи швидше. Вова був вже радий померти. Але він ойкнув, коли побачив, що автобус не хоче зупинятися:
  — Мама!
  І... БАЦ! І збив водій бідного Вову. Водій почув стукіт під бампер свого транспорту. Він різко натиснув на гальма, і почав виглядувати за вікном. Побачивши, що він збив Вову, він спитав:
  — І чого це люди не попереджають про перехожих? Я ж збив одну людину, що була перед моїми очима!
  — Яка ще людина? — спитала Анюта, подивившись на вікно та в підійшовши до водія.
  — Ось, — показав рукою водій на „вбитого“ Вову. — Дивуйтеся.
  Анюта побачила Вову, і захвилювалася. Вона попросила водію відкрити двері автобусу і водій відпустив її на вулицю. Подивившись на „вбитого“ Вову, вона подзвонила швидкій допомозі і вони разом з лікарями поїхали до лікарні на операцію.
  Потрапивши до лікарні, Анюта пояснила причину, чому ця людина не в живому стані. Лікарі зрозуміли Анюту і сказали, що через кілька хвилин вони зроблять йому операцію. Ось і почалося це „мордування“ і „угандошення” цієї бідної людини. Лікарі ставили якісь діагностики на стан здоров'я, перевіряли температуру, дивилися, чи не забився раптом цей чоловік. Але все було марно. Після такої операційної „процедури“, у Вови почав падати занадто швидко пульс. Це злякало навіть лікарів, коли вони побачили це і тому, розпочали жахливу операцію: електричний розряд. Вони принесли електроприлад, який цим займається (він називається електро-ростирачі) і почали робити дуже жахливу операцію. Лікарі розтирали металевими „рукавичками” грудину Вови, але він ніяк не прокидався: лежав як вбитий. Після такої незначної операції, лікарі дуже засмутилися і, нічого не сказавши Анюті про це, почали виплакувати свої сльози над „вбитим“ Володимиром. Через кілька хвилин, майже всі лікарі розійшлися по містам, а той, що повинен був оглянути Вову, сказав Анюті, що Вова почав губити свій пульс. Підійшовши ближче до нього, Анюта вже почала хвилюватися.
  — Скажіть, будь ласка: а це було важко виліковувати його? — спитала Анюта лікаря.
  — О, так! — відповів одразу лікар, покивавши у доказ їй. — Дуже важко нам було його виліковувати. На привеликий жаль, нам не вдалося його вилікувати.
  — Взагалі?
  — Взагалі! Нічого не допомогло: ні електрика, ні каплі, ні всілякі там пігулки! Він лежить просто... Ну, як вам сказати... Просто як мертвий!
  — Зрозуміло, — сказала Анюта. — А ви точно його пульс перевіряли? А температуру?
  — Так, взагалі нічого не допомогло! — пожалівся лікар. — Пульс перевіряли, температуру дивилися: усе просто нічого не допомогло!
  — Зовсім не допомогло?
  — Зовсім! Навіть, наша молитва на нього не діє...
  Лікар не встиг договорити, як побачив, що Вова почав трохи прокидатися. Він дуже здивувався, коли побачив, що він не удома і не на вулиці.
  — Де... Я? — спитав він лікаря.
  — Усе добре, — відповів лікар, потискуючи руку Вови. — Ви потрапили у аварію, тому ви і потрапили сюди.
  — Тепер, зрозуміло, — видихнув Вова, але спитав: — А кто ж мене відправив до лікарні?
  — Оця жінка, — показав лікар на Анюту. — Вона вам допомогла потрапили до лікарні на операцію.
  — Ти ба! Оце так-так! — здивувався Вова і з любов'ю звернувся до Анюти разом з подякою: — Дякую тобі, Анюто за допомогу! Навіть не знаю, як тобі дякувати... Може, покохаємо один одного?
  Почувши ці слова, Анюта дуже сильно розізлилася:
  — Та ти що: з глузду з'їхав?! Я тебе НЕ КО-ХА-Ю!!! ТИ МЕ-НЕ ЗРО-ЗУ-МІВ?!
  — Але, Анюто! Я ж не можу на тебе надивитись! Я ж хочу тебе покохати, як і усі чоловіки та жінки, — благав її Вова. — Ну, то що? Згодна?
  Анюта видихнула врешті-решт і сказала лікарю, щоб він потримав цього пацієнта на одну неділю, а сама пішла додому. Але Вова не здавався. Він догадався, куди зараз буде іти її „кохана“. Він набрехав лікарям, що піде у туалет, але він не пішов до туалету, а потайки одягнувся, зібрав речі та побіг за Анютою. Анюта була вже зла на цього Вову, а він усе благає:
  — Ні, Анюто, не іди... Не іди! Я ж тебе кохаю!
  — Знову зі своєю любов'ю притаївся до мене? — спитала його Анюта суворим голосом. — ГА?! Я тебе питаю!
  — Давай вінчатися! — почав давати їй поради Вова. — Будемо на весіллі, народимо дітей, будемо жити разом, як колись...
  Але Анюта ігнорувала його слова.
  — Ну, Анюта! Ти куди? — питав її Вова. — Дай я тебе обніму... — і почав її обнімати. Анюту це дуже розлютило. Вона дала ляпаса Вові і гаркнула на нього:
  — Ах ти, йолоп нещасний! Не чуєш мене, що я тобі кажу?!
  — Та чую я, чую! Чого ж ти на мене кричиш? — дивується Вова.
  — Тому, що ти не чуєш, що я тобі кажу! — знову гаркнула на нього Анюта. — Кажу відчепися, а ти усе одразу: валяємся, валяємся і валяємся...!
  — Але, Анюто! — здивувався Вова, а Анюта прокляла його:
  — Щоб тебе тут не було! Та і взагалі забудь про мене. І щоб я тебе більше не бачила!!! Ну ти і скотина...!
  — Всмислє? Що?! — почув врешті-решт Анюту Вова. — Тобто, я поганий для тебе, а ти ще на мене кидаєш оці скаргові слова?! Га?! Ну, я зараз тебе...!
  Вова дуже розізлився на Анюту. Він сжав кулаки і хотів напасти з ними на Анюту, як тільки він знову сказав: „Мама!“, і його знову збила машина. Це привело Анюту в шок.
  — Ну і лікуйся далі! Нічого я тобі допомагати не буду! — махнула йому Анюта і вона пішла трохи гнівною, але щасливою додому.
  Коли вона повернулася додому, вона вирішила, що їй не дозволить трохи розслабитися, як ніколи.
  — Ну як, добре прогулялася по місту? — спитав її Олександр. — Ніхто тебе не чіпав?
  — Ой, ну чого ти одразу переживаєш за мене? — здивувалася Анюта. — Звісно ж, ні! Ні того Вови не було, ні якогось там Володі, ні-ко-го. А що?
  — Та нічого, просто питаю, — сказав Олександр. — Ну, якщо того Володимира Єрименка вже немає (а ти писала мені, що він поїхав на операцію в лікарню), то тоді можемо поїхати разом по автобусу. Згодна?
  — Ну, я навіть не знаю, але... — почала думати Анюта. Спочатку вона відмовляла собі у такій пропозиції, але оскільки за нею постійно біг Вова, все-таки вирішила, що їхати в автобусі вона завжди буде зі своїм Олександром. Тому вона йому сказала:
  — Так, я згодна на прогулянку з тобою.
  — От і чудово! — зрадів Олександр, почувши її відповідь на його запитання. — Тоді, можна лягати спати. Вже одинадцять годин вечора.
  І усі лягли спати.
  Наступного ранку, Анюта прийняла остаточне рішення прогулюватися разом з Олександром, щоб її знову не зачепив той Вова. Вони прогулювалися по парку, їли морозиво, проїжджалися по автобусу.
  — Я б ніколи не забув би цей день с тобою, люба! — сказав Анюті Олександр.
  — І не кажи! — згодна з цим Анюта. — Я б теж ніколи не забула цей день! Ох, нехай цей день буде повторюватися знову і знову...
  — Не хвилюйся, люба, — заспокоїв її Олександр. — Обов'язково повториться.
  Анюта вже заснула на ногах Олександра, а він навіть здивувався і також вирішив разом з нею поспати.
  С тих пір, вони тепер разом ходили до магазину, разом гуляли по парку і їли морозиво, проїжджалися по автобусу та завжди були разом.
  Так і закінчилася ця неймовірна історія.
  Доречі, стосовно Вову Єрименка (той, що постійно переслідував бідну Анюту): після того, як він врешті-решт виписався з цієї „проклятої“ лікарні (як він сам казав про неї), він побачив в один день, що Анюта гуляла разом з Олександром. Згадавши про неї, його та свою зраду, Вова вирішив з себе зробити дурня. Він записався до дурдому і поїхав туди без попередження своїх батьків. Анюта і Олександр сміялися над ним, коли його лікували в дурдомі по телевізору. Тепер, цікаво: що буде з цим Вовою, який поїхав до дурдому і чи його вилікують там?
  Але це вже інша історія.