7

7.1.

– Можна трохи акуратніше? – зі злістю мовив Вова і схопив за руку дівчину

Аня підняла на нього очі, повні нещастя.

– Емм, привіт. Пробач, щось сталось?

– Та ні, нічого, – сказала вона, висмикуючи руку.

– Не обманюй. Тікаєш від когось? 

– Ну типу.

Якраз в цей момент з‘явився Назарій. 

– Ань, я хочу поговорити.

Хлопець кинув погляд на Вову і застиг. Він впізнав хлопця.

– От чому ти потрапляєш мені на очі коли я зайнятий, – схрестив руки Назарій, – ніяк морду тобі не наб‘ю.

Аня зморщила ніс. Їй було водночас соромно за свого хлопця та огидно навіть дивитися на нього.

– Я так розумію дівчина тікає від тебе. Зроби висновки.

Назарій спустився зі сходів та пихнув Вову. Той ледве не звалився на землю. Почалась бійка. І вона дала змогу втекти Ані від обох хлопців.

На наступний день дівчину розбудило звук смс-повідомлення. Там було лише одне слово: “Пам‘ятаєш?”. Вона протерла очі та швидкома відписала: “Ніколи не забуду”.

Прийшло ще одне повідомлення:

“Ти як?” – від Вови.

“В нормі,” – нашвидку відповіла Аня.

“Я тут подумав. Може зустрінемось на днях. Обговоримо. Остання наша зустріч ніяк не йде в мене з голови.”

“Не вийде.”

За вікном бушувала справжня осінь. Вітер, змінювався на дощ та навпаки. З кухні, з-поміж напівголих дерев Аня спостерігала за поодинокими перехожими. Усі вони поспішали, бажаючи швидше сховатися від погоди, що пробирала до самих кісток. Здавалося ніби сама природа розділяє біль Ані в цей день. 

Дівчина поснідала кашею швидкого приготування. Потім вдягнула дещо розтягнуті джинси, светр, плащ та взула гумові черевики. На сусідній вулиці під час зливи часто були потопи, тому вона і наплювала на те, як виглядає.

На вході у торговий центр в лице ринуло гаряче повітря. Всередині було досить людно. Деякі ховалися від негоди, інші ж закуплялися одягом.

Аня зайшла в іграшковий магазин. Вона спіймала здивований погляд продавці на собі, але все одно їй були раді.

– Є у вас м‘яка іграшка у вигляді панди?

– Звичайно. За мною, – мовила консультант, до якої звернулась Аня.

Вони підійшли до великих полиць забитий іграшками. На дівчат проглядали величезні ведмедики з верхніх полиць. Нижче розташовувався ряд тісно забитий різноманітними кішками та собаками, як схожими на живих, так і різноколірних, зі скляними великими очима. Консультант нагнулася і дістала з нижніх полиць невелику пандочку.

– Останній, вам досить повезло. Зараз всі діти фанатіють по мультику “Вся правда про ведмедів”.

– Угу, угу, – Аня верталась в руках панду.

– Собі чи на подарунок?

– Ем-м-м… скажемо на подарунок.

– Тоді можу запропонувати підібрати гарну коробку та стрічку.

– Ні, дякую.

Консультант пожала плечима:

– Як знаєте.

Аня розглядувала іграшку. Такі ж великі очі як були в нього. І дещо сумний погляд, не зважаючи на усмішку.

– Ого, я хочу такий! – раптом закричала дівчинка поблизу. Вона підбігла та почала пригати на Аню, намагаюсь вихопити іграшку.

– Це моє, – прошипіла Аня.

– Золотце, зараз тьотя дасть тобі таку ж, – до дівчинки підбігла мама, погладила її по спині та звернулась до консультанта: – Ну, несіть. Не бачите до дитини хоче іграшку.

– Перепрошую, це остання, – мовила консультант та швидко зникла за сусіднім стелажем.

Аня вже збиралась йти, як дорогу перегородила ця мама:

– Ви, здається, вже доросла. Віддайте іграшку дитині, купите в іншому магазині.

“Тільки не сьогодні,” – подумала Аня та сказала:

– Я перша її знайшла. Іграшка моя. Це ви можете піти в інший магазин, а я поспішаю, – Аня притисла панду до грудей. Дівчина почала наступати на жінку, але та і не думала пропускати її.

– Малолєтка, ти шо, афігела? Віддала швидко сюди, – жінка потягнула за нижню лапу іграшки та почувся тріск.

– Ви знущаєтесь? Порвали мені подарунок, – Аня пихнула жінку в груди та побігла до каси.

Дівчата за касою запропонували зашити панду лапку, але Аня відмовилась. Тому одна з касирів дала знижку у 20%. Жінка почувши ще і про знижку, почала кричати прокльони у спину Ані, поки та виходила з магазину. Потім ще й сварилася з касирами, які не забажали їй таку ж знижку оформити.

Прийшовши додому Аня кинула постраждалу панду на ліжко. Ну вулиці вже завершилась злива, але в душі дівчини стояла буря. Вона спустилась у гараж, прогріла мотоцикл і полетіла на виїзд з міста. Колись давно друг розповів про місце, де йому завжди ставало легше. 

Приїхавши до природного заповідника, Аня кинула мотоцикл та побігла до скали. В таку погоду тут було пустинно, лише вітер забував у вуха та посипав тіло мурашками. Вилізши на скалу – дівчина почала щосили кричати. Потім з очей хлинули сльози.

– Чому саме ти?! Чому тебе в мене доля вирішила забрати?

Вона впала на коліна, роздерши їх до крові. Дівчина схлипувала, довго не міг ги заспокоїтись. Раптом їй стало тепліше. Піднявши заплакані очі до неба, побачила, що вийшло сонце з-за хмар, обігрію чи її. Ніби друг був поряд та міцно обіймав. Аня підтягнула коліна до грудей, стиснувши себе щосили. 

“Я не одна, – подумала вона, – мені ще є для кого жити.”

Здавалось ніби цю думку послав в голову саме її друг, Богдан. Аня усміхнулась і поглянувши на годинник схаменулася:

– Я дуже сильно запізнююсь. Білі вовки напевне вже шукають мене.

Коли Аня повернулася додому, то поки ще не застала банду під дверима. Вона з полегшенням видихнула та трохи навіть зраділа. Адже зможе не поспішаючи зібрати речі. Ще місяць назад вони обговорили та забажали провести кілька днів у місці, що змінило все.

Аня швидко зібрала в рюкзак все необхідне. Також запакувала іграшку. 

“Сподіваюсь вона тобі сподобається,” – подумала дівчина і злегка посміхнулась.