3

3.1.

Дзвінок на телефон змусив Вову прокинутися. Увесь цей час він знаходився на межі сну та реальності. Хлопець зажмурив одне око та прочитав на екрані: “Денис”. Повагавшись декілька секунд, він вже ж мовив:

– Що ти хочеш, пес?

– Ти вирішив пропустити початок останнього тижня літа чи як? – друга було досить погано чути.

“На черговій вечірці,” – здогадався Вова по гучному реміксу на фоні.

– Саме так, – видихнув хлопець, сідаючи на ліжко, – ти забув вже як два тижні назад потягнув нас на мотогонки.

– То це коли було? Вважай минуле сторіччя.

Вова протер очі. За вікном вже сутеніло. Він згадав як із машини, тоді, на трасі, вискочив Денис і ледь не кинувся йому на руки. Видно завдяки Лілії та майбутньому слідчому, як він представився, друг не потрапив в чергову біду. Слідчий люб‘язно погодився підкинути їх на П‘ятничани. Вова хотів потім всунути водію кошти за допомогу, але той відмовився брати, попросивши лишень тримати свого друга під контролем. Казав що Лілія дуже злякалася витівок налиганого Дениса. Вова не став вже сперечатися.

– Ти де?

– У твоєму улюбленому клубі. То через скільки тебе чекати? – позаду Дениса почулися цокання бокалами.

Вова знайшов в шафі більш менш чисті джинси та почав їх надягати. Телефон він зажав між плечем та щокою.

– Коли тобі вже це все набридне?

– То коли ти приїдеш?

– Що за дурна звичка на питання відповідати питанням? – в голосі Вови почулося явне роздратування.

– Вчусь у кращих, – натякнув Денис та в цей момент телефон вилетів з плеча хлопця, приземлившись ребром на підлогу.

Коли Вова підняв свій телефон – виклик вже був завершений. А у правому верхньому кутку телефона красувалась нова тріщина.

“Чорт, – подумав він, – коли вже я оновлю телефон”. Він заглянув у конверт, де вже кілька місяців збирав кошти на “чорний день”.

– Тисяча? З цим навіть б/у не купиш?

Двері його кімнати заскрипіли та він судомно упхнув гроші назад у конверт, а його вже – у книгу.

– Шо ти тут робиш? 

У дверях стояв чоловік дещо старше сорока. На ньому була, наскрізь промокла від поту, майка, розтягнуті сині штани “адібаси“ та куртка, яку давно з‘їла моль.

– Ти шо глухий? – явно нетверезим голосом промовив чоловік, притулив напівпусту пляшку до рота та за декілька ковтків осушив її. 

– Йди поспи. В мене немає настрою для скандалу, – буркнув Вова.

Хлопець витягнув зі шафи чисто білу сорочку.

– Ти малий. Як ти зі батьком балакаєш? – Вова кинув на нього злий погляд та знову відвернувся. – Знову на свої гулянки? Дивись хоч болячок ніяких додому не принеси. Не вистачало, щоб ще тринькав потім мої, чесно напрацьовані, – на цих словах хлопець закотив очі, – гроші.

Вова застібав сорочку біля дзеркала, раз у раз поглядаючи на своє зображення. Хлопцю здавалося що якщо не помічати вітчима – він знайде собі заняття і по веселіше. І він знайшов. Чоловік, зрозумівши, що його нахабно ігнорують, а тому кинув у Вову пляшку.

Задзвенів телефон. Дівчина що також сиділа біля дзеркала глянула на екран. Висвітлилось: “Лизун”. Аня проігнорувала вібрацію, що з кожним разом звучало все голосніше. Вона закинула ще одну ногу на стілець та продовжила фарбувати нігті. Матовий чорний колір займав у серці дівчини особливе тепле місце.

Телефон перестав дзвонили, але почав розриватися Телеграм: “Ну ти де?”, “Ти скоро?” "Не ігнорь." "Я знаю ти це бачиш." "Від мене не втечеш." "Ти обіцяла сходити на цю вечірку."

Аня видихнула, виключила ультрафіолетову лампу та набрала знайомий номер:

– Ти просто монстр? Я тобі це говорила?

На іншому кінці роздався дзвінкий, дівочий сміх.

– І не раз, – захекано мовила та, – я вже зайшла на твою вулицю.

– Та батько здається мені ще не скоро простить ту вилазку вночі та поліцейських, які розшукували мене. Він ледь вмовив їх, що я страждаю безсонням і ледь заснула. А будити мене – не найкраща ідея.

– Ну це практично правда, – приглушено сказала подруга.

Аня зупинила свій погляд на таблетки, які ненавиділа як тільки лікар виписав їх. Після приймання – Ані постійно сняться кошмари про найкращого друга.

– Не важливо. Короче я беру твого татка на себе. А з тебе бомбічний наряд.

– Тільки не намагайся його знову звабити, О’кей?

– Постараюсь. Але він такий гарячий, прям пушка.

– Ліза! – викрикнула Аня, закривши очі, – Це мій батько.

– На жаль, – видихнула та, – всьо Ханна, скоро буду в тебе.

Подруга з дитинства говорила що Аня – вилита Ханна Монтана. І досі не забуває деколи підколоти її цим. Секретів же в дівчини було явно більше ніж в героїні улюбленого серіалу.

Вова у дзеркалі помітив як вітчим замахнувся рукою. Хлопець пригнувся і пляшка полетіла поміж нього, влучивши у вікно.

– Тобі пощастило, що воно було відкрите, – почувся дзвін розбитого скла об огорожу.

Вова сильно стиснув кулаки. Вени на нього руках напружились. А погляд холодним і страшним, як у дикого звіра. Хлопець вже ледь стримував себе – аби не накинутися на вітчима. 

Раптом у кімнату до Вови зайшла шестирічна сестра. Хоч дівчинка і була дочкою вітчима (якого він всією душею ненавидів та готовий був піти на будь-яку витівку), але хлопець завжди оберігав її. Дівчинка мала чорне довге волосся, довжиною нижче сідниць, біле бавовняне пряме плаття в грецькому стилі та старий ведмедик в руках.

– А що тут відбувається? – зацікавлено спитала дівчинка, – тато? – вона кілька раз смикнула батька за куртку.

– Тато зайнятий, золотце, – буркнув вітчим та почалапав далі по коридору, на кухню.

Дівчинка десь ще хвилину дивилась вслід батьку, не розуміючи – чого він її ігнорує. А потім дівчинка звернулась до Вови:

– Пограймо в ляльки? – вона мило усміхнулася і нахилила голову убік.

– Я зайнятий, – гаркнув хлопець та прийнявся поправляти одяг. Він вдягнувся у чорні джинси, білу сорочку та чорний піджак. Офіційно та разом з цим розслаблено. Саме те для клубу.