2

2.1.

Дівчина стояла на місці, не спромігшись зрушити. Вона виглядала як найспокійніша людина на світі, але всередині все стиснулось від страху. Лілія знала – ніякі перемовини з піраньями не принесуть результату, а її колишній, не відпустить її живу. 
– Навіщо ти тут? – поцікавився хлопець.
– За тобою скучила, – якомога ніжно мовила Лілія.
– Не бреши. Ти знову вирішила на когось повішатись, аби довести мені яку дівчину втратив.
Лілія хотіла заперечити, але тут почались постріли. Дівчина відразу рухнула на асфальт, а піраньї розбіглися – хто куди. Позаду знову почулися постріли та крякання поліцейської автівки. А дівчина спостерігала за тим, як швидко і боягузливо тікають усі мотоциклісти та глядачі.
“Батько взнає, вб’є”, – подумала Лілія. Проте дівчина розуміла що до поліціянтів вона найближче, а отже – стане першою їх жертвою. 
Раптом її хтось боляче смикнув за руку:
– Здуріла, проблем хочеш? – на неї здивовано дивився той самий світловолосий юнак, якого вона помітила в натовпі.
– Я? Еммм… – дівчина ледь не вперше в житті розгубилася. Для неї не вперше зустрічатися з поліцією, але зазвичай вона друзів рятувала від них, а не навпаки.
– Погнали, – юнак ледь не силою вволік дівчину у свою автівку. – Пристегнись, покатаємось трохи.
Хлопець задоволено усміхнувся та повів авто на трасу. Але один з пріусів прослідкував за ними.
– Вот гади, – процідив водій та різко нажав на газ. Спорткар набрав швидкість менш як за хвилину, але і поліцаї не відставали.
Тим часом блондинка в шкіряному костюмі була одна з перших, хто помітив правоохоронців та завела мотор. До неї підбіг Денис. Від страху, здавалось, він повністю протверезів:
– Не кидай мене тут. Я і так на условці.
Дівчина закотила очі. Лишній баланс їй не потрібний був. Але Денис міцно вхопився за її руку та вже ледь не плакав:
– Прошу.
– Гаразд, – просичала вона, – давай швидше.
Він ледь встигнув всістися на мотоцикл, як той зі з усієї сили поїхав геть від автозаправки.
На дворі стояла холодна, як для літнього часу, ніч. Вони летіли по швидкісній трасі десь близько 120 кілометрів. Волосся Дениса без шолома розвивалося у різні сторони, заважаючи йому слідкувати за дорогою. А єдине його бажання було – це не розбитися.
Дівчина різко повернула з траси на ґрунтову дорогу. Хлопець весь напружився. 
“Може вона маніячка, яка збирається мене тут вбити?” – подумав він.
– Що ти робиш? – мовив Денис, злізаючи з мотоцикла.
– Сподіваюсь менти такі ж тупоголові, як ти, – видихнула блондинка. 
Вона відкотила мотоцикл за напівзруйнований склад. Зняла шолом та повісила на одну з ручок. Вона поправила біле довге волосся. Смугла шкіра стала ще темнішою під світлом повної луни, а сині очі – неймовірно привабливими. 
– Вау, без шолома ти ще краще.
– Заткнись! – гримнула дівчина та потягла хлопця за стіну. Вдалині знову звучали поліцейські сирени.
– То навіщо ми тут? – практично шепотом спитав Денис, – хочеш забрати свою травку?
Блондинка зі зневагою подивилась на нього, піднявши одну брову.
– Не дивись так, – гримнув Денис, – такі місця зазвичай повні трави.
– Жах, ще й видно зі знатаком зв’язалась, – вона стиснула до болю кулаки. Такі залежні як Денис вводили її в стан дикої неконтрольованої злості, – поліцейські не додумаються шукати нас тут. Вони зараз будуть як дурні їздити по трасі та проглядати камери.
Здавалось вона мала рацію. Поруч зі складом завивав вітер, що намагався відірвати останні шматки черепиці та лишень вдалині звучав гул траси. Дівчина відійшла з кимось поговорити:
– Угу, угу… я встигла сховатися… а ти як?... чудово, але що за дівочий голос біля тебе… ммм, то ти знову вирішив стати героєм… –- останнє блондинка сказала з явним сарказмом.
Але раптом з траси звернув поліцейський автомобіль і став стрімко наближатися до них.
Друг Дениса якраз зайшов у вбиральну, коли почалась заворуха з поліцейськими. Сморід тут, здавалося, виїдав ніс із середини.Почувши перші гудки сирени він кинувся до кишень, конвульсивно шукаючи телефон. 
“Чорт, чорт, чорт, – панікував він, – якщо Дениса знову затримають, то виключення з юридичного університету здасться йому повною фігньою”.
Однак друг, в принципі як завжди не брав слухавку. З кожною хвилиною йому було все тяжче дихати. Чи то від хвилювання, чи то від запаху. За вікном же гул сирен ставав все голосніше та чувся навіть собачий лай. Черговий раз натискаючи кнопку виклику, він почув скрип дверей. Перша думка “вот і мене зайшли, гади” різко змінилася на зацікавленість, як тільки повітря прорізав стукіт шпильок, що різко намотував круги.
Хлопець тихо відчинив двері кабінки. Шатенка в короткому платті, що міцно стискало соковиті стегна, металася, не знаючи де сховатись. Він спостерігав за нею, намагаючись вичислити – друг вона чи ворог.
Нарешті в голову до дівчини прийшла геніальна річ:
– Тут хтось є?
“І ти про це подумала тільки через декілька хвилин?”
– Хей, – голосніше крикнула та.
Юнак витягнув голову та прошипів до неї:
– Ти взагалі? На твій ор всі менти прилетять.
– За то я не сама сяду в тюрму.
– За таке не сідають, дурочка, – хлопця явно смішила ця ситуація.
За дверима, що вели до коридору заправки, почулися тяжкі кроки. Дівчина зойкнула та забігла у кабінку до хлопця.
– Ти що робиш? – тепер дурнуватість шатенки почала його лютувати, – зайшла в чоловічий, то хоч би в іншу кабінку.
– Ааа, це чоловічий? Ну добре. Тоді я вийду і покличу офіцера. Зізнаюсь що ховалась тут з тобою.
Хлопець ляснув себе рукою по лобу.
– Боже, за що мені таке нещастя? – прошипів він. 
І тут двері вбиральні відкрилися. Крізь щілину між дверима і кабінкою вони спостерігали, як офіцер пройшовся до умивальників, розстібнув ширінку та спустив все прямо у раковину.
– Фу, – прошепотіла дівчина та офіцер різко повернувся у їх сторону.
До напівзруйнованого складу під’їхав поліцейський патруль. Водій, молодий хлопець, приблизно до двадцяти п’яти років, опустив вікно. Він вдивився у темноту, а його обличчя так і кричало: “Я манав відривати свою п’яту точку, щоб тут лазити”.
– Ну що там? – поцікавився його напарник.
– Я ж казав – тобі вже чудиться. Немає тут нікого.
– Та я бачив світло від мотоцикла та дві тіні, правда.
Водій повернувся до офіцера, поклав йому руку на плече та засміявся:
– Менше нічних змін бери. А то скоро за єті будеш бігати.
Співрозмовник закотив очі та відвернувся в іншу сторону:
– Ну і все. Я спати, а ти їдь куди хочеш, – в його голосі були нотки образи на напарника.
Водій ще раз з огидою оглянув склад та направив машину назад, до траси.
Денис з блондинкою ще кілька хвилин сиділи в повній тиші. В обох дико колотилося серце. Хлопець інстинктивно стиснув руку дівчини, а та була настільки схвильована можливістю що їх піймають – що навіть не відсахнулась.
– То як тебе звати? – перший порушив тишу Денис.
– А тобі навіщо?
– Я просто ще не з одною не переживав таке емоційне потрясіння. Після такого аж заміж захотілось тебе позвати.
– Ото ти фантазер, – дівчина закотила очі.
– Ну я серйозно… Ну і як?
– Яна. Задоволений?
– Ще б пак. Я Дєня, – він потягнув дівчині руку, але та не відреагувала, а стала оглядати мотоцикл, – до речі, Яна – моє улюблене ім’я.
– Брешеш ти гарно, – посміхнулась блондинка, закидуючи волосся назад.
– І не кажи, – хлопець поправив краї піджаку.
– Тебе підкинути... Дєня, – вона зробила акцент на його ім’ї, видно хотіла трохи позлити пихатого юнака.
– Та я сам.
– До Вінниці 20 км. Думаєш за 4 години справишся? 
Аня вже хотіла заводити мотоцикл, з траси з’їхала ще одна автівка та стрімко направлялася у їх сторону. Дівчина з хлопцем переглянулися, не розуміючи тікати їм чи як? Але раптом вона полізла до телефону та усміхнулась.
Офіцер повернувся до кабінки де сиділи друг Дениса з дівчиною. Він зробив у їх сторону декілька кроків. А потім зупинився, дістав з контури пістолет та зняв з запобіжника та знову рушив їм на зустріч. Тим часом закрив рот дівчини рукою, аби вона не ляпнула ще щось.
 “От трус,” – подумав хлопець. 
Дівчина та хлопець почули тяжке дихання поліцейського, який був вже зовсім поряд.