Розділ 49. Узурпація

Довелося вкрасти з одного із найближчих будинків жіночий одяг та накидку. Тихо ходити, як на полюванні, я не розучилася, тому змогла непомітно зайти до одного з будинків.

Це Середнє Місто, а тому люди тут були не бідні, і для них втрата одягу та мішка, в який я сховала череп Деяна, не буде сильно помітною. Біла сорочка та світло-коричневі штани трохи завеликого розміру мені не подобалися, адже я вже звикла носити темніші кольори. Та я завжди могла переодягтися вже в маєтку Юрії.

Звісно ж, мого коня тут уже не було, тому довелося йти пішки. Спершу я намагалася пригадати дорогу, але через те, що того разу я шукала вхід до каналізації в поспіху, то не запам'ятала майже нічого. Та й навіть так було помітно, що місто трохи змінилося. Добре, що за ці роки тут не наплодилося монстрів.

— Куди потрібно йти, щоб потрапити до Вищого Міста? — запитала я в старої жінки, що продавала яблука.

— Ну так, будь-якою вулицею, — посміявшись із мене, відповіла вона. — Головне, щоб у напрямку імператорського замку.

— Так, справді, — промовила я тихо, зрозумівши цю просту істину та зібравшись йти. — Дякую.

— Зачекай, — окликнула мене стара. — Якось ти втомлено виглядаєш. Візьми два яблука, безплатно віддам.

— Дякую, — сказала я та взяла два найменші яблука.

Я не поспішала їх їсти, так і несла їх у руках разом з мішком та мечем. Люди навколо були веселими, у той час, як у моїх думках була лише гіркота через те, що я вбила Деяна. З одного боку я розуміла, що не була винна в цьому, але з іншого… Кохання пов'язувало нас, і цей зв’язок горів пекучим болем у моєму серці.

Мабуть, він через якийсь час навідався до Юрії, де не застав мене, і вирушив на пошуки. Йому було нескладно здогадатися, куди я могла піти, адже він знав про мене та поклик достатньо.

Через кілька годин я дійшла до межі, що розділяла Середнє Місто та Вище. Спершу я думала зайти до свого будинку, але як тільки побачила ворота до Вищого Міста, то передумала витрачати на це час. Підійшовши до вартового, що охороняв вхід, я спробувала виглядати якомога більше схожою на багату людину. Але це не сильно допомогло, і він із нерозумінням поглянув на мене.

— Сторонніх не впускаємо, — промовив вартовий і похитав головою.

— Я гостя до Блакитного Місяця, — сказала я, розуміючи, що цього недостатньо як доказу.

Вартовий проігнорував мої слова, тому в мене не залишалося вибору, окрім як увійти силою. Я втомилася, тому не збиралася церемонитися. Підійшовши до нього, я доторкнулася пальцями до його обличчя, від чого в його очах з'явився тваринний страх, а він сам завмер, як статуя. Ця жива статуя, паралізована страхом, простояла так достатньо, щоб я увійшла в ворота та зачинила їх за собою.

Тепер я вже на практиці відчувала, що стала сильнішою та змінилася.

Вище Місто було все таким же прекрасним, яким я його й запам'ятала. Широка вулиця з бруківкою та багаті маєтки за парканами по обидва боки від неї. Під вечірнім червоним сонцем, що вже прямувало на спад, це все ставало ще гарнішим.

Маєток за маєтком, я йшла дорогою, продумуючи в голові слова, які мала сказати своїм друзям. Наскільки вони змінилися за цей час? Чи змогли забути мене? Моє тіло тремтіло від одного лише зближення з маєтком Юрії, наче у малої дівчинки, що мала зробити щось, чого боялася.

Маєток не зазнав змін і залишався таким, як у моїй пам'яті. Все той самий невеликий сад, стайня та альтанка. Ворота були відкриті, наче запрошуючи увійти, і я зробила свої перші кроки всередину.

У вікнах другого поверху мелькали постаті служниць, зайнятих своїми справами. Але не вони привернули всю мою увагу, а чиїсь голоси, що лунали з альтанки. Це були жіночий і чоловічий голоси, що про щось розмовляли. Я одразу ж пішла до них, очікуючи на наступну мить.

На їхніх обличчях було видно здивування та знайомі мені посмішки. У цих двох, за їхніми зморшкуватими обличчями та білим сивим волоссям, усе ще можна було розгледіти ті риси, що я запам'ятала. Час невблаганно постарив їх, поки я блукала у безумстві підземелля, але я однаково була рада їх бачити.

— Юріє, Ігорю, нарешті я тут, — промовила я зі сльозами на очах. — Вибачте, вибачте, що так довго.

Вони обидва переглянулися між собою, в їхніх поглядах було видно нерозуміння. Невже вони справді забули мене за стільки років? Чи, можливо, просто не могли повірити в це? Зрештою, вони знову поглянули на мене.

— Вибач, дівчино, але я не зрозумів, про що ти кажеш, — сказав чоловік. — Якщо тобі потрібна допомога, просто скажи.

— Зачекай, брате, ти чув, які імена вона назвала?

— Ні, не розчув, — посміхнувшись, відповів чоловік, якого я вважала Ігорем.

Що я відчула? Це було схоже на той день, коли я дізналася про смерть батьків. Світ змінився для мене, а розуміння цих змін ставало все чіткішим. Скільки років минуло? Ці двоє старих не були Ігорем і Юрією, а їхніми нащадками. Такі схожі на них своїми обличчями та очима, але це не ті, кого я знала.

— Нашу прабабусю та прадіда звали саме так, — промовила стара жінка, у якої також були фіолетові очі, як у Юрії.

— Моя пам'ять вже давно мене підводить, сестро, — гірко посміхнувшись, відповів старий та звернувся до мене: — То чим ми можемо допомогти? Як тебе звуть?