Розділ 48. Порожнеча в душі, яка зводить в безодню

Через декілька днів я прийшла з Бернардом до, тепер уже свого, будинку.

Працівники, яких найняв Бернард, постаралися на славу, привівши будівлю до того стану, що я колись бачила у своєму сні. Жодного сліду занепаду чи тієї різанини, що тут сталася раніше.

Близько десяти чоловіків все ще доробляли свою роботу та збирали свої інструменти, але загалом майже все було готове.

Першим, що я зробила, так це заглянула за двері, що були під сходами. Виявилося, що там була всього лише комора, хоча я собі уявляла, що там має бути ще одна простора кімната. Втім, у тій коморі були ще одні двері, що вели до невеликого підвалу. Там, звісно, не було ванної як у Юрії, але теж можна було б щось поставити. Я вирішила не оглядатися там детальніше, щоб не бруднити подарований Деяном одяг.

Вийшовши назад до вітальні, я застала те, як Бернард віддавав мішечок з монетами головному серед працівників. Вони поспіхом покинули будинок, залишивши нас наодинці.

— Щось не так, Діано? — із подивом запитав Бернард, коли я зі сльозами на очах сіла за стіл.

— Я нічого не відчуваю, Бернарде, — мляво промовила я та витерла сльози. — Так хотілося, щоб ця мить дала мені те, заради чого жити. Але, нехай моя мрія, чи може просто ціль, збулася, я не відчуваю того, що б мала відчути.

— Це відчуття порожнечі? Наче немає для чого жити? — поціливши в яблучко, припустив Бернард.

— Так, саме це я відчуваю останнім часом, — відповіла я. — Ти прожив досить багато, Бернарде, маєш знати, що треба робити в таких випадках.

— На жаль, не знаю, Діано. У моєму житті завжди була та буде ціль — служба роду Блакитного Місяця. Тому я навіть уявити себе не можу на твоєму місці. Можу лише припустити, що варто знайти собі щось, що подобається робити. Чим ти займалася, коли ще жила минулим життям?

— Я полювала з батьком, часто у Великому лісі.

— Так, полювати в місті чи поблизу нього немає де, — сказав Бернард.

— Це не важливо, бо хоча я і гарний мисливець та люблю полювання, але в мене немає бажання цим займатися зараз, — важко видихнувши, відповіла я. — Схоже, ніхто мені з цим не допоможе, Бернарде.

Я дістала з кишені кров Морени, яку взяла разом із собою, та поставила її перед собою на стіл. Після цього з іншої кишені я взяла лист паперу та те, що в Імперії називалося магічним олівцем, який дозволяв писати ним ледь не нескінченно: прихопила його з кабінету батьків Юрії.

— Що ти надумала? — запитав Бернард із занепокоєним обличчям.

— Не бійся, це не передсмертний лист, а це не отрута. Нехай я і не маю сенсу жити, але смерті все ще боюся, нехай і не так сильно, як раніше, — промовила я, пишучи текст.

Я написала цього листа Юрії, Ігорю та Адріані, щоб мати змогу попрощатися на той випадок, якщо не повернуся, і при цьому не дати їм піти за мною слідом, що точно могло б статися, якби я сказала їм це особисто. Написала про те, що вони майже єдині, до кого відчувала любов. Про те, що я сумувала за Деяном, що ще більше посилювало цю порожнечу в душі.

Було складно гарно написати все те, що я мала на думці, від чого текст виглядав так, наче я постійно змінювала тему. Але я продовжувала рухати олівцем, розуміючи, що Юрія вже точно зрозуміє кожне моє слово, адже вона завжди це вміла.

— Пам'ятаю, як ми спали в ямі серед степу та грілися один об одного… — прошепотіла я те, що написала. — Те, як ти одного разу хотіла мене вбити, але потім пробачила… Вибачте мені, мої друзі, але я втрачаю свою людяність, як би не намагалися її втримати.

Сльози знову полилися з моїх очей, деінде потрапляючи на листа, але я продовжила своє прощання з ними:

— Якщо я не повернуся, то будь ласка, вважайте, що я померла. Не йдіть мене шукати, просто оплакуйте вашу подругу та живіть далі, як щасливі люди, — промовила я, і на мить олівець у моїй руці завмер. — Адріано, тоді ти сказала, що плануєш залишатися людиною, а не ставати звіром. Будь людиною, якою не можу бути я. Бережи моїх друзів до їхньої старості, навіть коли їхні сили покинуть їх. Прощавайте, мої любі подруги та друже, сподіваюся, ми ще колись побачимося.

Промовляючи кожне слово, я повторювала його на папері, прекрасно собі уявляючи реакцію моїх друзів на кожне з них. За цей час я їх достатньо добре пізнала, щоб зрозуміти те, з якими виразами облич вони читатимуть це. Мабуть, лише Адріана була для мене більше загадкою, ніж відкритою книгою, але я була впевнена, що ми обидві вже не чужі одна одній.

Поставивши крапку в кінці, я згорнула листа та передала його Бернарду.

— Віддай це Юрії, і залиш мене тут саму, — промовила я йому, вирішивши цього разу проігнорувати його занепокоєне обличчя. — Бувай, Бернарде. Сподіваюся, ти навчиш Ігоря тому, що знаєш сам у фехтуванні.

Бернард, тримаючи в руках згорнутого листа, деякий час дивився на мене, але потім все ж кивнув.

— Бувай, Діано, — промовив він та покинув будинок.

Тепер єдиний вибір, що був переді мною, це те, що я маю зробити першим. Спершу випити кров Морени, чи піти до місця, де спочивав мій справжній батько? Перший Бог лежав під Євіанною, він кликав мене, мене притягувало до нього, а відчуття в лоні лише підсилювалося, коли я думала про це.