Розділ 46. Університет Магії

Ми вийшли досить пізно, майже наприкінці ранку, і йшли пішки.

Юрія одягла дивне, на мою думку, вбрання. Це була багряна мантія із зображенням повного блакитного місяця на спині. Як вона пізніше пояснила, це була університетська форма, яку повинні носити всі студенти. Колір, мовляв, відповідав за різні факультети, але я, мабуть, уперше чула це слово, не розуміла його значення. А от блакитний місяць — символ її родини.

За її словами, лише дуже багаті студенти зі знатних родів могли носити свою символіку, тоді як ті, кого взяли за їхні вміння та таланти, не носили гербів. Як правило, їм просто не було чого додати на форму, адже їхні родини не мали власної символіки.

— Студентів без герба на спині не люблять усі, включно з жителями Вищого Міста, які межують з університетом, — пояснила Юрія. — А ті, хто має герби та символіку, ненавидять один одного. Це наче зміїне кубло, де весь час хтось намагається принизити іншого.

— Ти казала, що не була популярною в університеті, — пригадала я її слова. — Якщо хтось тебе ображатиме, я маю їх побити?

Якщо я грала роль її лицаря, то повинна була дізнатися, для чого такі взагалі потрібні в Університеті Магії. Не хотілося б комусь дати по обличчю, а потім дізнатися, що це заборонено.

— Я, звісно, впевнена, що ти могла б перемогти більшість магів там, Діано. Але подібні речі заборонені. Твоє завдання буде просто оберігати мене від усіляких проблем, типу відра з водою над головою від якогось жартівника, або просто ходити за мною, виглядаючи загрозливо для інших. Братися за зброю дозволено лише на дуелях і тільки у спеціально відведених місцях. І, звісно, лише якщо обидва лицарі отримають дозвіл від своїх господарів.

— Ого, то ти тепер моя господарка? — здивовано промовила я. — А про дуелі ти б краще попередила раніше. Все ж це серйозна справа.

— Не бійся, до такого доходить настільки рідко, що майже ніколи, — сказала Юрія і на мить зупинилася перед відкритими воротами Університету Магії. — От і прийшли.

Сам університет був великим, розділеним на два крила, а територія навколо нього була значною. Переважно тут були альтанки та сади, а ще скляні теплиці, як їх називали в Імперії.

Навколо ходило багато молодих людей у мантіях різних кольорів. Були, здається, всі кольори веселки й ще з десяток інших. Проте багряних мантій, як на Юрії, було небагато.

Студенти про щось розмовляли, читали книги, використовували магію в різних цілях. Дехто змушував книгу літати перед собою, а хтось їв яблуко, утримуючи його перед ротом без рук. Я не була експертом у магії, але це виглядало складно, якщо пригадати досвід, набутий з Юрією. Мабуть, якби вона спробувала так утримувати книгу, то був би шанс, що її розірве на шмаття.

— Багряна мантія означає, що я навчаюся на факультеті, який відповідає за бойову магію. Та між факультетами вже немає різниці, і не обов'язково вивчати лише її, можна опановувати й інші напрями, але вже своїми силами.

— Звучить складно, — промовила я, оглядаючи своїх «колег», які ходили за студентами з гербами на спинах. Все ж тільки вони могли дозволити собі мати лицаря на службі.

— Так, це розділення за кольором уже давно майже нічого не означає, — погодилася Юрія і знизала плечима. — Залишки старого устрою, що стали звичаєм університету.

Деякі лицарі носили й сталеві пластинчасті нагрудники, інші були одягнені в одяг, схожий на той, що носив Бернард. Зброя у них здебільшого була у вигляді звичайних мечів, які вони носили на спині чи на поясі, залежно від розміру. Але найбільше привертало увагу те, що майже всі лицарі тут були чоловіками, що вирізняло мене серед них, навіть якщо не зважати на чорноту мого одягу. Здається, я була єдиною, хто одягався так старомодно, віддаючи перевагу темним кольорам. А ще цей трикутний капелюх…

— Діано, твій одяг носять фехтувальники, тому ти можеш розраховувати на повагу від інших лицарів. Якщо вони, звісно, не з тих, хто слідкує за модою і висміює все застаріле, — наче прочитавши мої думки, промовила Юрія.

— Юріє, у мене до тебе дуже і дуже важливе питання. Шкода, що я раніше про це не подумала… — задумливо сказала я, ставши за Юрією, сподіваючись, що через неї на мене менше витріщатимуться деякі студенти. — Ти колись казала, що звикла бути голою через те, що в Університеті є люди, які бачать крізь одяг. Це було під час нашого знайомства, коли ми купалися в Сірих Птахах.

— О, то ти соромишся? — здивовано запитала Юрія.

— Не те щоб соромлюся, просто якщо тут так багато людей мають магічний зір, то чи не побачать вони мене справжню?

— Ой-йой. І справді, треба було про це думати раніше, — розгублено промовила Юрія. — Хм-м, знаєш, я дещо придумала. Якщо при спробі побачити тебе крізь одяг та тіло вони відчують себе погано, скажімо, через дивні голоси у своїй голові, що говорять невідомою мовою, це буде дуже схоже на заклинання, які захищають від магічного зору. Тож ніхто нічого не запідозрить, я думаю. А ще використовувати магічний зір без дозволу на комусь — невиховано. Тому більшість не стане зізнаватися, що отримали відпір саме під час його використання.

— Звучить як дешева відмовка, але добре, — погодилася я і вийшла з-за спини Юрії.

Придумавши якесь виправдання моїм особливостям, Юрія зайшла на територію Університету Магії, і я пішла за нею. Я не знала, через що ми ловили на собі стільки поглядів та уваги. Можливо, причиною було її білосніжне волосся та фіолетові очі, а можливо, я сама. Але ці погляди здебільшого були зацікавленими, а не глузливими, тому за мить я просто звикла до цього. Не минуло й хвилини після того, як ми зайшли на територію університету, як залунали удари дзвону. Дивно, але жодних веж із дзвонами я не бачила.