Розділ 45. Спадок окроплений кров'ю

Я прокинулася у своїй кімнаті на підлозі біля ліжка. Не пам'ятала, як сюди дісталася, але, судячи з того, що поруч лежали пляшки, після того, як покинула Юрію та Ігоря, я не зупинилася.

Підвівшись із підлоги, я впала на ліжко, відчуваючи, що отримала те, чого потребувала. Нехай та п'янка буде моментом необхідної слабкості, але краще не звикати до такого і принаймні з тиждень не торкатися до вина. Не хотілося згубити своє нове життя у випивці.

Судячи зі світла за вікном, все ще був ранок, а значить, спала я недовго. Схоже, що я переносила вплив алкоголю краще за інших, а тому і випивала так багато.

Я не стала лежати на ліжку довше, ніж потрібно, і, скочивши з нього, відчинила вікно й почала одягатися. Сьогодні на мене чекала одна справа в Середньому Місті, якщо Бернард щось знає про ту аптеку. Закінчивши одягатися, я взяла з собою ремінь з кільцем для естока та саму зброю. Потрібно буде знайти щось краще, бо на фоні одягу цей ремінь, що більше нагадував просту смужку шкіри, виглядав жахливо.

Схоже, Юрія та Ігор досі спали, тому я навіть не стала до них заходити. Пройшовши до ванної та вмивши там обличчя, я знову піднялася на перший поверх, де зустрілася з Лаврентією.

— Пані Діано, мені приготувати для Вас сніданок? — запитала вона і поклонилася.

Я все не могла звикнути до такої манери звернення. В основному через те, що не розуміла, чи це від щирого серця, чи просто так належить прислузі.

— Дякую, але не треба, — відповіла я. — Де я можу знайти Бернарда?

— Пан Бернард зараз має бути біля альтанки зі своєю книгою.

Вийшовши назовні, я відчула прохолодне ранкове повітря, яке не було наповнене сумішами міських запахів, як у Середньому та Нижчому Місті. Якщо постаратися, можна було навіть вловити пахощі квітів.

Бернард справді був там, де сказала Лаврентія. Він сидів за столом в альтанці й читав якусь книгу. Звісно, у нього за спиною все ще був той короткий меч, який тримався завдяки кільком ремінцям та шкіряному чохлу.

— Доброго ранку, Бернарде, — промовила я, відволікаючи його від читання.

— Пані Діано, вам також доброго ранку, — сказав він і підвівся, після чого поклонився.

— Бернарде, не потрібно до мене так звертатися, — сказала я та сіла за стіл. — Я не звикла до такого, і я всього лише дівчина з далекого села. Називай мене просто Діаною, і не потрібно кланятися.

— Як скажеш, Діано, — швидко перейшовши на нову манеру мови, відповів він та теж сів за стіл. — Чим можу допомогти?

— Колись Лебек, на прохання моєї матері, знайшов у Середньому Місті будинок моєї бабусі, який також був і аптекою. Чи знаєш ти, де саме він знаходиться?

— Так, знаю, — обнадійливо промовив він. — Він зовсім поруч із воротами, біля яких вас зупинили вартові. Буквально кілька сотень кроків від центральної вулиці на схід.

— Все так просто? Не можу повірити, що була так близько до нього, — промовила я з усмішкою.

— Звучить просто, якщо знати, де він. Ми з Лебеком спершу об'їхали чимало територій Середнього Міста. І теж з подивом дізналися, що будинок увесь цей час був зовсім поруч. Мені тебе провести туди? Які плани на цей дім?

— Здається, Лебек казав, що там живуть якісь бандити, тож спершу я планую позбутися їх, — промовила я, підвівшись з-за столу. — Підеш зі мною?

— Звісно, — відповів він і закрив книгу, після чого теж підвівся та рушив за мною, залишивши її на столі.

Ми взяли двох коней і вирушили на дорогу. І справді, поки я не ставила запитань, Бернард мовчав, наче німий. Вперше я почула від нього кілька слів лише тоді, коли ми пройшли крізь ворота, де він привітався з вартовими.

— Сюди, — промовив він і звернув із центральної дороги на схід, де вже за хвилину ми зупинилися біля того самого будинку-аптеки.

Це був двоповерховий будинок з прибудовою збоку, яка, ймовірно, була аптекою. Він стояв прямо під стіною до Вищого Міста, маючи навколо себе невелику територію, огороджену низьким кам'яним парканом.

Я одразу ж порівняла те, що побачила, з тим, що колись вишивала моя мама. Стіни вже не були білими й, облізши, стали просто цегляними, що наче маскувало будинок на фоні муру. Червоні двері та віконні рами вицвіли й прогнили, а дах із черепицею вже почав обвалюватися. Звісно, по стінах не плелося жодних рослин.

Виглядало все не дуже добре, але й не настільки погано, як могло б здатися. Це все ще був будинок, що виглядав зовсім не дешево. Потрібен лише ремонт.

Коли я закінчила огляд будинку та злізла з коня, у той же момент двері відчинилися, і звідти вийшов якийсь чоловік із сокирою у рваному одязі. Він хитався, наче п'яний, і коли перечепився та впав через паркан, у мені почала наростати злість до тих, хто зайняв цей будинок. Ні, це була ненависть до тих, хто так погано піклувався про рідний дім моєї матері.

Я пішла до будинку, чуючи за собою кроки Бернарда.

— Мені зайти першим? — запитав він уже біля дверей.

— Не варто, — відповіла я та постукала у двері кулаком.

Не минуло й хвилини, як за дверима нарешті показався якийсь беззубий старий із пов'язкою на оці. Вочевидь, життя у нього було веселим і довгим, але він усе ще виглядав новачком у банді, наче весь час був на побігеньках. Оглянувши мене та Бернарда, він замкнув двері та прокричав щось своєму ватажку: