Розділ 44. Рід Блакитного Місяця

Ми наблизилися до стіни Вищого Міста під вечір наступного дня. Вона була метрів двадцять заввишки, що взагалі не дивувало після побаченого раніше. Вечірнє сонце гармонійно освітлювало все навколо, а червона цегла будинків і самої стіни лише підсилювали ці кольори. У цей час навіть білосніжний імператорський замок набував червонуватого відтінку.

Як тільки ми підійшли ближче, мені здавалося, що замок схиляється наді мною, і ще трішки — мав би впасти. Він виглядав так, наче був у кілометрі від нас. Але, за словами Юрії, щоб дістатися до нього, потрібно пройти близько десяти кілометрів Вищого Міста, потім імператорські землі навколо замку, що теж займали не менше місця, а потім і сам замок, який був подібний до окремого міста. Єва та Анна — засновниці міста — вже тоді мали амбіції, що відчувалися навіть зараз.

— Якого біса?! — знервовано вигукнула Юрія, коли їй відмовили у вході до Вищого Міста.

Ми підійшли до залізних воріт у цій гарній червоній стіні. На них були викувані різні фігури, які натякали на їхню високу ціну. Біля воріт стояв невеликий будинок, мабуть, на одну кімнату, з такої ж червоної цегли. Це був будинок вартових, один із яких вийшов нам на зустріч. Він відмовився пропускати нас через зовнішність Юрії та Ігоря. Хоча Юрія хоча б виглядала як імперка, Ігор мав вигляд князівця і був одягнений у лахміття.

— Вибачте, але без перепустки вам не зайти, — строго промовив вусатий вартовий. — Або ж вас має зустріти хтось із жителів Вищого Міста та провести з собою.

Вартовий виглядав як ідеальний герой казок про лицарів. Він був схожий на інших вартових, які зустрічалися раніше, тільки його плащ був червоним, а в руках він тримав алебарду.

— Я Юрія з Блакитного Місяця, — продовжувала наполягати вона. — Я так одягнена через те, що пережила багато за межами Імперії. І не маю перепустки, бо змушена була тікати з міста, коли Імператор Патрокл боровся з сенатом.

— Вибачте, але це не докази, — промовив він із кам'яним обличчям.

Ми з Ігорем стояли осторонь, повністю покладаючись на Юрію. А вона знайшла новий спосіб переконати його — запалила вогонь, створивши фігуру жінки у сукні, яка танцювала перед вартовим. Спершу він ухопився міцніше за алебарду, явно злякавшись, але потім замислився.

— Це згодиться? Я розумію, що магія теж не зовсім доказ. Але ми пробули в дорозі дуже довго, тікаючи від самого Заброди до Імперії, — сказала Юрія.

— Від чого? — перепитав вартовий.

— Так у Князівствах називають Великий ліс, — додала вона.

— А, так, зелені спалахи, — гірко посміхнувшись, сказав він, поглянувши на залізні ворота. — Вже і в нас їх видно вночі. Та й злегка гриміти днями почало.

— То що, можна пройти? — з надією запитала Юрія.

— Звісно, що ні, — різко відповів чоловік. — Якщо ти з роду Блакитного Місяця, то зараз я пошлю туди свою людину, нехай переконається в цьому.

Це було краще, ніж чекати під стіною, і вже за хвилину з будинку вийшов молодий чоловік, який одразу ж пішов за ворота, прихопивши з собою коня. Залишалося тільки сподіватися, що вдома у Юрії буде хтось, хто зможе підтвердити її походження і провести нас за ворота.

— Скільки часу це займе? — запитала я, підходячи до Юрії.

— Мій маєток знаходиться приблизно посередині між зовнішніми межами Вищого Міста та внутрішніми, — відповіла вона з важким видихом. — Просто трохи почекаємо, і я нарешті опинюся вдома.

Чекати довелося довго, і вже починало темніти, коли ворота нарешті відчинилися. Перед нами зупинилися два вершники. Один з них був вартовий, який одразу пішов виконувати свої справи, а інший виглядав інакше — це був старий сивий чоловік з коротким волоссям та охайними вусами молочного кольору. Він був одягнений у білу сорочку та чорну жилетку, а також у чорні штани, які виглядали недешево. За його спиною звисав короткий меч, що не зовсім пасувало до його зовнішнього вигляду. Він зліз із коня, приклав руку до серця і поклонився перед Юрією.

— Пані Юріє, дуже радий Вас бачити, — промовив він, не поспішаючи розгинати спину. — Ваш вірний лицар-слуга очікує наказів.

— Досить, Бернарде, — відповіла Юрія. — Проведи мене та моїх друзів до маєтку. А потім подбай про нові перепустки для нас.

— Як скажете, пані Юріє, — сказав він, нарешті підвівши погляд і оглянувши мене та Ігоря. Він марно спробував побачити когось за нашими спинами. — А де Лебек?

— Він загинув у бою, Бернарде, з клятими ординцями, — відповіла Юрія, осідлавши свого коня, а я приєдналася до неї. — Знаю, що ви були друзями. Але, думаю, тобі буде приємно знати, що він загинув як справжній воїн. Він добре використовував усе, чого навчився на твоїх уроках фехтування.

— Це сумна звістка, бо ми справді були друзями, — засмутився Бернард. — Прошу слідувати за мною, я буду вашим провідником. У самому Вищому Місті теж багато вартових, які можуть попросити показати перепустку.

Ми проїхали повз вартового, який, здавалося, усміхнувся, коли ми проходили. Я ж, побачивши величезні триповерхові будинки та сади, теж усміхнулася. Видно було прислугу, яка працювала в садах, і господарів, зайнятих своїми справами. Стіна, що розділяла Вище Місто від інших частин Євіанни, справді була межею між двома світами.

Ми рухалися широкою дорогою з бруківкою, яка вела прямо до імператорського замку. Здалеку я побачила ще одну високу будівлю, яка виглядала як замок, але більш витончений і, мабуть, не призначений для оборони. Юрія випередила мої питання: